ДУША І СМЕРТЬ

Християнська віра вчить, що душа людська, а через неї і людина, є незнищенна, тобто безсмертна. Матеріялістичні ж теорії, більш чи менш виразно, навчають про знищість людини, а з нею і її душі. Безсмертність для них – це та пам’ять, яку лишає по собі людина в історії; це також суто матеріяльне перебування у своїх нащадках, у свому роді. Тому наука про смертність чи безсмертя є одним із пунктів розбіжності між цими двома світами, сказати б, знак питання усього людства – віруючого чи невіруючого. Проблема давня, як і людина.

У цьому світі все, навіть і життя, має свій кінець. І це закон: найпевніший і воднораз найстрашніший. Це факт, бо все, що постало чи зродилось, помирає, гине. Навіть людина – володар усього створіння – не уникає дії цього закону. Не знаємо, коли, де і як помремо, проте знаємо певно, що не буде жодного винятку та що й до нас прийде смерть, хоча про це, може, й не думаємо. Все, можна сказати, у світі було вже заперечене, всі правди й різні факти, але смерти ще ніхто не заперечив ані не уклав щодо неї якоїсь теорії. Смерть не панькається, не знає перешкод, не дає себе переконати чи вмовити. Вона приходить цілком непрошено, і то якраз тоді, коли людина найменше її сподівається, розгортаючи широку діяльність, накреслюючи далекосяжні проекти та плани. Тут ніщо врятувати неспроможне: ні здоров’я, ні сила, ні краса, ні вченість, ні багатство, ні молодість – ніщо… Кожна людина зараз же після свого народження крокує по шляху, що веде її на кладовище. Це тверда і безкомпромісна дійсність. Можемо сказати, що вся наша земля – одне велике кладовище. Іноді жахаємося, почувши про жертви пошестей, воєн, стихій – нового лихоліття, що забирають сотні тисяч чи навіть і мільйони живих людських істот. Однак чомусь забуваємо, що й без того щорічно, в нашу епоху, відходить на кладовище 60 мільйонів людей, тобто 200000 день у день або 8 тисяч щогодини, або ж 130 людей щохвилини. І щороку, щодня, щогодини всі ми нестримно наближаємося до гробу, бо ніхто неспроможен припинити течії часу. Першої ж таки миті, коли приходимо на світ, спадає на нас присуд смерті, і на це немає жодної апеляції. На цю немовби недугу немає жодного ліку. Неможливо, щоб минущість і непевність нашого життя не справляло якогось враження на кожного з нас особисто. Тут годі залишатись байдужими, бо ця справа з усім своїм трагізмом стосується кожного з нас особисто.

Смерть закінчує наше земне життя. Серце перестає битися, кров зупиняється та ціпеніє, наші органи чуття більше не вловлюють зовнішніх подразників. Тіло починає розкладатися; загниває, згодом же й цілком розпадається на порох – стає хімічними складниками. Тоді настає справжній кінець. Так кажуть матеріялісти. За їхнім вченням після смерті з людини залишається на цьому світі хіба тільки нащадки й плоди її праці. Отже, людина як особа, цілковито перестає існувати з хвилиною фізичної смерті тіла.

Але таке твердження матеріялістів заперечує свідчення цілого людського роду. І воно виявляється передусім у тій пошані, яку мають люди до тлінних останків померлих. Не було та немає на світі такого клаптика землі, де б хоронили небіжчиків так, як загрібається звірят. Усі народи світу ховають своїх померлих на окремих кладовищах, супроти яких мають особливо високу пошану. А сам похорон завжди супроводжується жалібними обрядами. І це діється від найдавніших часів, від перших слідів людини на землі. Скільки разів археологи в розкопках знаходять сліди похорону небіжчиків, і то жалібного характеру, завжди дають незаперечне свідчення, що в тих околицях проживали розумні істоти.

Немає жодного сумніву, якщо йдеться про пояснювання культу померлих. Ще Цицерон ясно збагнув його значення, уважаючи поховання за певний доказ віри в посмертне життя душі. Якби смерть означала кінець усього, то зайвим, у багатьох же випадках навіть пересадним, було б дбати про гроби і пам’ятники померлих. Тому переконання про існування позагробного життя мало постійне та особливе місце в людській свідомості всіх часів. Це гарно висловив поганський поет древнього Риму Горацій: «Не весь я помру». Ціле наше єство супротивиться та відкидає смерть як цілковите знищення людської особи і то передусім через той факт, що в людини є природне прагнення до щастя, до вічного блаженства. Безуспішним є всяке намагання, щоб це людське прагнення задовольнити самими лише земними багатствами і благами, як це проповідують матеріялісти. Ніхто у світі неспроможен жодним способом здавити переконання, що ні повний добробут, ні справедливий розподіл матеріяльних благ може дати вдоволення людству взагалі, людині ж зокрема, бо врешті-решт таки недуги та смерть позбавляють нас невмолимо і цього. Людина відчуває в собі покликання до вищих речей. І тут не йдеться про якийсь самообман. Людське бажання вищих речей та вічного щастя є одним з того, що в людині зостається незнищенним. З огляду на остаточну мету недопустимим є кожна неправда. Можете, як цього бажаєте, намагатися переконати людину, що її щастя лежить у тому лише, щоб випродукувати якнайбільше матеріяльних благ, щоб зліпити обставини фізичного існування, то це ваше намагання так і залишиться безуспішним. Таке уявлення про щастя ніяк не задовольняє людину, бо не дає їй переконливої відповіді про мету і глузд життя взагалі. А без відповіді на це питання людина не може знайти спокою, внутрішнього миру, щоб утішатися матеріяльними благами. Заклики про наше завдання осягнути якнайвищий відсоток продукції матеріяльних благ, переганяючи в цьому інших, не можуть відхилити питання про остаточну мету тієї нестримної погоні, головно перед обличчям неминучої смерті. Бо якась символічна безсмертність у своїх нащадках чи в якихось спорудах, а чи навіть винаходах не вдовольняє і не насичує туги людського серця за щастям, за отим особистим щастям, а не тільки якимось неокресленим – колективним.

Адже ж сама вже всезагальність такого прагнення є доказом, що воно має об’єктивні причини і підстави. Багато різних народів та генерацій тішилися казками про чарівні країни, що течуть медом і молоком поміж горами цукру. Але ніхто не йшов шукати тих країн ані не відчував їхнього браку, бо здоровий розум чітко говорить, що такої країни немає. А тимчасом шукання тривалого щастя та вічної батьківщини поза гробом ніколи не припинилося. Тут не йдеться про саме лише простолюддя, про малоосвічених чи пригноблених, як це намагався довести комунізм, але навпаки. Шукають вічного, непроминаючого щастя також люди, що купаються у всіх земних благах, не позбавлені щонайкращих прикмет духа і тіла. Буває, що вони відрікаються цих дібр, аби лиш осягнути справжні – непроминаючі вартості. Тут на кожному кроці зустрічаємо мислителів та філософів світової слави, науковців та вчених, що поклали основи нових доктрин і теорій. А між ними – багато геніяльних людей, бо і в них відзивався той самий внутрішній голос, як у святого Августина: «Серце моє не знайде спокою, Господи, доки не спочине в Тобі».

І справді, смерть означає хіба що кінець матеріяльної частини нашого єства, кінець життя нашого тіла. Душа ж не вмирає. Тіло не може існувати без душі, але душа може жити без тіла. Духовний первень нашого єства, оскільки йдеться про його існування та виконування його духовних функцій (мислення і бажання), – суверенний та незалежний від нашого тіла, яке є тільки його інструментом і засобом виявлення духа назовні. Однак тіло є важливим співпрацівником нашого духа. Ба, що більше, душа, поки вона з’єднана з тілом, не може виконувати своєї питомої діяльности без допомоги тілесних чуттів. Тому загальний стан здоров’я нашого тіла, зокрема нашої нервової системи, впливає на діяння нашого розуму і нашої волі. Однак недуги нашого тіла не впливають безпосередньо на нашу душу. Вони можуть лише посередньо перешкоджати в її діяльності. У багатьох випадках, навіть у напівмертвому та знемощілому тілі вияви духа незвичайно виразні та життєздатні. Якщо б людська душа була у своєму існуванні залежна від клітин нервової системи, що раз у раз помножуються та відновлюються, то вона протягом свого життя не могла б зберегти свідомости своєї єдности й тотожности, завдяки якій осмислює своє «я» і тотожність своєї особи протягом цілого, навіть найдовшого життя. Якби людська душа в своєму існуванні була залежна від кількох кубічних сантиметрів мозкової субстанції, то не могла б своїм розумом та своєю волею підкорити собі сили природи, пізнати її закони, творити поняття та аналізувати своє життя. Якби душа була продуктом нашого організму, то не могла б визволитися з неволі своєрідного призначення, не була б спроможна свобідно бажати та діяти, не було б у неї почуття власної відповідальности за свої вчинки; не була б здатна пізнавати й любити красу, правду та добро; не було б у неї бажання того, що має вічну вартість. Яке ж зродилося б у ній бажання і змагання за вічні блага, якби вона була приречена на неминучу смерть? Як могла б вона створити діла вічні, якщо сама була б призначена на знищення і зникнення? – Чому в людини є довір’я, що не ціла вона помре? Краща частина нашого «я» не йде шляхом смерти до могили, але прямує без перешкод до вічности. Душа людська – безсмертна!

Попередній запис

ДУША, ЧИ НЕРВОВА СИСТЕМА МОЗКУ?

Наступний запис

ТАЇНИ ЖИТТЯ