У попередній нашій розмові ми бачили, що не так релігія, як саме атеїзм, марксистсько-ленінського покрою зокрема, є плодом страху: страху відповідальности перед Творцем за нечесне життя чи злочини. Шукати ж початків релігії в почутті страху – як це робили еволюціоністи – власне суперечить головній засаді еволюціонізму: зберігається при житті найкраще та найсильніше. А страх та переляк не є ознакою ні найсильнішого, ані наймудрішого створіння.
Від якогось часу окрему увагу присвячують пропагандисти атеїзму так званим старовинним мітам, і то не під кутом історичного досліду, а саме під кутом поборювання релігії. Існує наука, яка зветься мітологія, і поважні вчені віддали їй свої труди і своє життя. Однак мітологія, яку пропагують атеїсти, не має нічого спільного з наукою, тому й притаманні їй всі ознаки шарлатанства. Це ж бо шарлатан оперує чистими фантазіями та певною селекцією фактів та істин і робить невідповідні та фальшиві висновки, щоб досягнути своєї цілі. Так само пропагандисти атеїзму та матеріялізму беруть із науки мітології багато фактів та тверджень, проте деформують їх стосовно своїх замірів, відкидаючи та замовчуючи невигідне їм чи противне, доповнюючи фантазіями те, чого їм бракує, аби лиш осягнути свої задуми.
Деякі, наприклад, вчені ствердили такий етнологічний факт, що так звані дикі люди дуже легко все животворять, уважають навіть неживі речі живими; це спостерігається також у дітей. Еволюціоністи, вхопившись цих фактів з психології та етнології, пристосували їх до своєї теорії про поступовий розвиток людини від звірини до розумного єства та твердять, нібито первісну людину слід приймати як малу дитину чи дикуна, що в оточенні свого світу, в усьому, що рухається, бачить живі істоти. Звідси, вони вважали за якісь живі єства, приміром, ріки, небесні тіла. Потім народна фантазія прибрала ці нібито живі істоти в різні казки та приписала їм навіть божественну силу, злу чи добру, відповідно до того, як вона діяла на користь або на шкоду цих чи інших людей. Так мали б постати сили добрі і злі, добрі чи злі боги, білий та чорний бог, як пишеться в деяких казках. Уже було сказано, що в цьому й справді є дещо з фактичного та дійсного матеріялу, бо примітивна фантазія стародавньої людини відіграла велику роль у зображенні поганських божищ. Однак цього зовсім таки замало, щоб пояснити всі явища, котрі нам подає історія релігій. Ця теорія неспроможна розумно розв’язати найосновніші питання, а саме: як зродилось у людині бажання увійти в контакт зі світом вищим, надприродним, неземним, і як зродилось бажання вшановувати його цілим рядом культів та жертвоприношенням, що вимагало багато зусилля, котре годі пояснити отим звіриним лише матеріялізмом первісної людини, про яку говорять еволюціоністи та їхні послідовники.
Тому деякі матеріялісти намагаються заповнити такі прогалини, використовуючи для цього тези про вигаданий еволюціонізм людини. Вони кажуть, нібито в першій стадії розвитку людського розуму, людина-мавпа відчувала, що сонце є джерелом життя, тому вона й звернулась до нього цілим своїм єством та почала його вшановувати, сподіваючись від нього добра й страхаючись зла, яке б воно могло спричинити. Тому першою релігією людства мала б бути релігія культу сонця – сонцепоклонство. Згодом первісна людина спостерегла, що інші небесні тіла є залежні від сонця, тому почали вшановувати також інші небесні тіла та приписувати їм вищі, божественні сили. Вкінці людина мала б спостерегти ще й співзалежність явищ природи на землі від обігу сонця та інших небесних тіл, тому й обожила вона також різні природні явища, почитаючи їх. Врешті прихильники тієї теорії вважають, що й культ так званих богатирів-героїв походить від дальшого обожествлення природи та її явищ. Вони кажуть, що ці богатирі – це ніщо інше, як тільки фантастичні уособлення сил природи. Вся ота мітологічно-природнича теорія має деякі фактичні спостереження та частково пояснює виникнення деяких поганських релігій і культів. Однак треба знову відмітити, що й ця вже дещо більше розвинена теорія не пояснює основного питання та не розв’язує проблеми про походження релігійних почуттів людини. Докладніше дослідження релігій, їхньої історії та порівняння їх між собою виявляє, що не все і не всюди першим виявом поганської релігійности було вшановування сонця. Здебільшого людина розглядала явище смерти та цікавилася дальшою своєю долею: місцем людини на землі, місцем, куди відходять померлі, своїм ставленням до своїх померлих батьків, приятелів та власною посмертною долею. Тому не можна сказати, що релігія постала з культу небесних тіл та сил природи. Очевидно, що говоримо про поганські релігії й культи. Але й вони, незважаючи на свої фальшиві погляди, є доказом існування природної туги людини за вищим світом, за чимось неземним, за вічним, що вони уособляли в божестві, хоч й яке було б воно примітивне. В усіх цих релігійних почуттях виявляється одна й та сама тенденція, якої не можуть пояснити жодні виставлені матеріялістами-еволюціоністами теорії.
Прямим наслідком цієї мітологічно-природничої теорії про виникнення релігії є погляд, що всі релігійні явища в давній історії і сучасності – це тільки плід людської фантазії, тож не мають жодної фактичної основи в історії. Звідси такі теоретики вважають і християнство лише мітологічно-природничим явищем, вважаючи Христа і Його Апостолів тільки уособленнями, витвореними народною фантазією: уособленням сонця та дванадцятох місяців року, коли сонце чи радше земля робить повний оборот на триста шістдесять градусів. Вони твердять, отже, що Христос не був історичною постаттю, не кажучи вже про те, що Він не був і Сином Божим. Його наука – це лише збірка різних моральних приписів людства, нанизаних на старозавітну юдейську доктрину. Один католицький письменник відповів таким теоретикам їхньою власного мовою, намагаючись немовби поважно доказати, що імператор Франції Наполеон Перший та все, що про нього оповідається, це тільки один з багатьох мітів людства і уособлення сонця. Наполеон – сонце, уособлене й обожествленне народною фантазією, а його дванадцять маршалів та полководців – це лише уособлення дванадцятьох небесних зоряних констеляцій. Можливо, що колись люди й вважатимуть Наполеона мітом, але тим часом для здорово думаючих людей він – визначна історична постать, що надала нового бігу історії Европи XIX століття. Так само можуть уявлятися сьогоднішнім матеріялістам та атеїстам Христос і Його Апостоли якимись фантастичними мітами і казками, та це аж ніяк не перешкоджає, щоб здорово думаючі люди минувшини, сучасности та майбутности вважали Його за історичну постать, від якої ми датуємо – матеріялісти разом із нами – нашу нову еру, нове літочислення. І на Його історичність є докази та документи, і то не тільки християнські, а й римські урядові чинники. Та що ж, життя не є таке простеньке, як здається матеріялістам та їхнім послідовникам.
Це правда, що народна фантазія первісних людей персоніфікувала та оживляла багато явищ природи, як це доводить історія релігій. І цього ніхто не думає оспорювати. Було колись чимало поганських богатирів, їх обожила народна фантазія. Не має на це історичних документів, проте існує історичне підґрунтя. Багато з поганських божищ – це історичні особи, обожествленні та обгорнені казками, мітами. Однак ці люди таки жили та стали особливо славними за своє життя. І щойно до цього народна фантазія доплела, зі свого боку, пересадні прикмети.
Щодо релігії старозавітних євреїв та щодо християнської релігії, то, незважаючи на всякі спроби пояснити їх мітологією, треба наголосити на тому, що йдеться тут про релігію з вірою в одного, єдиного Бога, Творця неба і землі, до чого може дійти людина вже й за допомогою звичайного природного, здорового розуму. Ці релігії не дозволяють жодного ідолопоклонства, ба – що більше – обстоюють, що всі поганські релігії належать до світу мітологічного та мають у собі лише ту правду, що є знаком природної туги людини за світом вищим, Божим – туги за істиною. Всяке ідолопоклонство – це тільки образа одного правдивого Бога і ще й приниження людини, створеної розумним єством, на Божий образ і подобу. І за цю віру вони віддавали своє життя та приймали муки на аренах поганських цирків. І тим вони причинилися до перемоги правди над поганськими фантазіями. Християни не віддавали життя – і сьогодні не віддають – за якогось мітичного Христа чи якогось казкового багатиря. Перший християнський мученик Стефан добре знав, що він вмирає за ісповідь цілком історичної постаті, яка була вічним Богом. Також і святий апостол Петро, котрий помер у цирку Нерона, не вмирав за якийсь виплід своєї фантазії, а за дійсну історичну правду, яку він особисто пережив протягом трьох років, день у день. Він три рази зрікся Учителя за своє життя, і то під далеко меншою загрозою. Чому ж він не зрікся Ісуса в четверте, коли Його прибивали до хреста? Перед обличчям смерті зникають всякі фантазії, казки та міти. І вистачить одного християнства, єдиної правдивої релігії, щоб матеріялістичні теорії про мітичне походження релігії серед людей впали самі собою, а мітологічний матеріял повернувся туди, де його місце: до історії заблуджень людського вуха, керованого не розумом, а пристрастями. Тому й мітологічна теорія марксистів-леніністів про походження релігії не є виявом людської думки, а пристрастей, які не відкривають істини, а створюють фантазії та казки.