Другою основною і, воднораз, розпізнавальною ознакою Церкви Христової є її святість. У Символі віри визнаємо: «Вірую… в єдину, святу… Церкву». Святість Церкви як Божого таїнства на землі належить до самих основ Церкви. Єдність Церкви Христової випливає з її внутрішньої структури та походження від одного Божого основника. Тому історична доля та змагання за її розподіл не можуть проти цього нічого вдіяти, бо їм не до снаги торкнутися її основи та внутрішньої Божої структури – єдности, встановленої від одного лише Божого основника.
Свята Церква – це найчастіший епітет про Церкву вже навіть у щоденному, швидкоплинному житті, незалежно від того, які члени сьогодні перебувають у цій Божій інституції, та від того, скільки святих сьогодні перебуває в Церкві Христовій. Вже сама ота назва Церкви виявляє, що тут ідеться зовсім про щось відмінне від звичайної тільки людської організації чи асоціяції. Земні справи, земні діла та інтереси не належать до компетенцій Церкви, тому і не можуть бути мірилом внутрішнього характеру Церкви. Справи, які належать до Церкви, – це справи Божі. Навіть більше, мусимо сказати, що головна рація буття Церкви – саме в її святості. Святість – це джерело, з якого Церква походить, святість – це мета, до якої Церква прямує, святість – це спосіб, як Церква діє у світі. А це тому, що Церква є продовженням Христа в історії – Його Містичне Тіло, продовження Його спасительної місії, яка полягає в освяченні людини, щоб допровадити її до Небесного Царства. Церква – це видиме місце невидимої дії Святого Духа Божого. Тому вона є учасницею святости Христа Богочоловіка та святости Святого Духа, тож тієї святости в ній ніщо неспроможне заплямити. Святий апостол Павло в Посланні до Ефесян пише: «Христос полюбив Церкву, і віддав за неї Себе, щоб її освятити, очистивши водяним купелем у слові, щоб поставити її Собі славною Церквою, що не має плями чи вади, чи чогось такого, але щоб була свята й непорочна!» (5:25-27).
Але перш ніж розпочати пояснення святости Церкви Христової, треба відповісти на закид, що є на устах багатьох, головною ж мірою ворогів Бога та Церкви Христової. Вони кажуть: «Якщо Церква свята, в ній не має бути грішників». Одразу треба відповісти зрозуміло та виразно: Церква не без грішників, хоч сама вона без гріха. Це ж бо вона відділює в нас самих добро від зла, а її кордони проходять, можна б сказати, через наші серця. У Церкві є грішники, та чи не було це постійним визнанням людини, що вона бідний грішник? Хто ж, як не ці найбільші, загальновизнані святі, навіть ворогами Божими, були завжди свідомі своєї людської грішности, як не в дійсності, то принаймні в найближчій можливості, і вважали свою святість, те добро, що Бог учинив у їхніх серцях та через їхні руки, ділом Божої благодаті. Існування грішної людини було якраз умовою постання Церкви Христової, умовою приходу Христа на світ та Його спасительного воплочення. Ми опускаємо саму проблему гріха, що є нічим іншим, як цілковитим використанням людської свободи, що нею Бог обдарував людину навіть до тієї міри, що вона цю свободу може використати проти Самого ж Бога – свого Творця – та грішити. Христос прийшов у світ якраз грішних спасти та призвати до покаяння, а не до праведників – це Він виразно заявив Своїм противникам, коли вони закидали, що Він з публічними грішниками пристає та з ними навіть засідає спільно до столу: «Не потребують здорові лікаря, але недужі». І так само Його діло спасительне в історії – Церква свята – мусить у своїй спасительній місії ввійти в контакт, у безпосередній контакт з грішниками. Маємо стільки притч Христових, в яких наявність грішників у Церкві Христовій унаочнюється: притча про добре зерно та кукіль, притча про рибальські сіті, в які попадає і добра, і непридатна риба, а навіть допустив у Своїй Божій спасительній толеранції, що в Його апостольському гуртку, який Він Сам зорганізував, був один зрадник – Юда. Церква ніколи не відмовлялась від факту, що її спасительна місія стосується грішників. Церковне мистецтво здавна зображає, навіть на церковних вітражах пекло, в якому караються і служителі Церкви, духовенство, разом із мирянами. Але вороги Церкви Христової допускаються однієї методичної непослідовности: вони поза плямами не добачають образа. Це так, немовби хтось, розглядаючи образ-архитвір Мікеланджело, сказав, що він – це ніщо інше, як безліч різнокольорових плям, накладених побіч себе, часто ж і одна на одній. Людина, що так судила б про мистецький твір маляра, мала б або поганий зір, отже, не могла б розрізняти зарисів образа внаслідок недостатньої зорової концентрації, або була б недужа розумово та не могла б уловити якраз внутрішнього задуму митця. А, крім того, психологи, вивчають поведінку людей, які лиш перебувають в якомусь обмеженому середовищі та єдино те середовище спостерігають і бачать. Швець, навіть коли і проходжується та відпочиває, бачить на вулиці тільки різне взуття, більш чи менш добре, прибиральник міських вулиць відразу помічає на вулиці лише сміття, перукар – хіба непідстрижених чи непоголених людей, модельєр – різні більш чи менш модні моделі одягу, і так далі. Так само ті, що звикли до гріха та в ньому перебувають, добачають в усьому найчастіше тільки гріхи й злочини. А, однак, у Церкві Божій протягом двох тисяч років її історії скільки ж то було і сьогодні є Святих, і то тільки тих, що Церква спеціяльно поставила за приклад іншим! А скільки тієї святости нереєстрованої, укритої! Немає такого людського середовища, де не було б своїх святих, нема такого народу, що не видав би канонізованих Святих. Та це тільки побічний аспект святости Церкви Христової. Святість праведних її членів не є причиною, що Церква свята, бо це тільки зовнішній вияв внутрішньої святости Церкви. Так Церква Христова сама і перша вчить, тож непотрібно, щоб вороги їй нагадували, що святість Церкви не походить, начебто з джерела, з особистої святости її слуг: священиків, єпископів, ченців, що більше – Церква навіть не соромиться виявляти та писати і про недостойних своїх Архиєреїв. Церква вчить, що Слово Боже, проповідуване в наших Церквах, кормить нашу віру, і то не завдяки святості проповідника. Так само благодатність Святих Тайн не вимірюється святістю того, хто Святі Тайни уділяє. Церква є свята тому, що в ній є Христос, що вона – Христова Церква, видиме Містичне тіло Христове. Святі Тайни Церкви є святі тому, що єдиним священиком та їхнім джерелом є Сам Христос; людина – священик – це тільки орудник, представник Першоєрея за чином Мелхіседека – єдиного посередника між Богом і людьми.
Тому віра вчить нас дивитися на Церкву не як на збір людей, що є її членами в минулому і сучасному, і нічого поза тим, але як на засіб Божий, яким Божа любов та Боже милосердя наближуються до грішної людини, щоб її перемінити, піднести й освятити. Церква – це здійснення спасіння. Тому тут у прямому контакті є Божа освячуюча ласка і людина, що потребує освячення та спасения. Не можна відокремлювати ці два факти, бо інакше розгубимося в теорії, а не розглядатимемо життя. Церква почала існувати тому, що Божа любов, Божа благодать прийшла в світ у пошуках за грішниками, щоб їх спасти, простити їм, піднести їх з провалля та ввести до Небесного Царства. Із зустрічі цих двох життєвих дійсностей, з їх синтезу, виникла Церква Христова на землі. Тому всі гріхи, разом узяті, не можуть забруднити Церкви Христової, бо неспроможні заплямувати святості Божої. Тож так, як святість членів Церкви не є проявом святості Церкви, не є сумою святости всіх святих членів Церкви, і всі гріхи, разом узяті, не можуть змінити й порушити внутрішньої святости Церкви, бо святість Церкви – не від її членів, а від Христа, так само, як грішність її членів не є грішністю Церкви, а лиш її членів.
Тому немає жодної суперечности в тому, коли кажемо, що Церква є свята, а її члени – багато її членів, залежно від часів – можуть бути грішниками, або, інакше кажучи, Церква не без грішників, але без гріха. Церква Христова є без гріха, бо вона не може згодитися з гріхом, дозволити на гріх, але її діти можуть бути грішниками, бо слухають своєї матері. Тому згіршення з грішників у Церкві – це незрозуміння самого ж таки задуму Божого Церкви Христової та переплутання основного з несуттєвим – самого явища з його основою. Церква є свята у своїх праведниках, але і в своїх грішниках: в одних – досконало, а в інших – недосконало.