Коли знайомий запросив нас на свій шлюб, і ми вже заходимо в церкву, то нас не дивує присутність його обраниці – навіть навпаки, саме цього ми очікуємо і на це сподіваємося. У минуле відійшли ці часи, коли можна було очікувати, що родина силою приведе наречену в церкву, хоч і сьогодні трапляються шлюби з примусу. Ми радше сподіваємося побачити незмірно щасливу жінку, яка радісно прямує до вівтаря. Коли ми поглянемо на друге пришестя Ісуса в славі як на час шлюбу Нареченого і Нареченої, воля коханої буде мати для нас колосальне значення. Без неї шлюб не відбудеться. І це здається для всіх очевидним. Є ще один аспект, який впливає на «час» шлюбу. А якби ми на шлюбній церемонії нашого знайомого раптом побачили декілька різних наречених, які стоять з ним біля вівтаря? Напевно, ми були б дуже здивовані і збентежені. Як це? Хто з них вийде за нього заміж? Хто є тією єдиною? Ага… Нема єдиної? Є декілька? Ця ситуація вигадана, і цілком нереальна в нашій культурі. А втім, вона якимось чином дає ґрунт для роздумів, коли йдеться про шлюб Церкви і Нареченого.
Я вже чую, як долинають голоси, що існує одна правдива Церква, і що нею є Католицька Церква, а всі інші християнські спільноти чи Церкви – то не наречена. Я не сумніваюся в цьому і не заперечую особливого місця Католицької Церкви в історії спасення, яка постійно триває, але чи в тих християнських спільнотах, які католики часто зневажають, немає Духа? Чи місця, в яких Він діє, не належать Йому? Я вірю, що повнота засобів для спасення є в Католицькій Церкві, але чи ми впевнені, що самі маємо усі засоби для того, аби користати з цієї повноти? Згадаю лише розквіт біблійної науки, який ми завдячуємо нашим братам протестантам, або харизматичну віднову, яка почалася саме в Протестантській Церкві. Тіло Христове розділилося – то великий біль для усього тіла. Сталося так «не без вини з однієї і з іншої сторони», – як навчає II Ватиканський собор[1]. Однак це тіло живе: окремими частинами, але живе! Є життя, і то не лише в одній його частині. Сумно, що розділені між собою фрагменти тіла не відчувають взаємно між собою туги, гадають, що можуть упоратися один без одного, розраховуючи тільки на те, чим є зараз, а не на те, що можуть становити разом, у сукупності. А втім, лише так вони можуть створити одну Наречену! Для Бога важливо, щоб усі члени Його Містичного Тіла становили одно. Не щоб були ідентичними, а щоб були єдністю.
Це виглядає дещо страхітливо, але це правда: мова йде не про те, щоб вмить появився один лише тулуб, а руки і ноги відпали, і не про те, щоб постали руки і ноги без тулуба. Наречена повинна бути одним цілим. Вона повинна бути гарна, повинна бути красою, якої допоможе їй осягнути Святий Дух. Саме завдяки Йому її руки, ноги та інші частини тіла повернуться на свої місця, вони не будуть поглинуті тілом, але кожна частина встане на своє місце і виконуватиме функції, котрі були їй призначені ще на початку. Око не буде тим самим, що вухо, нога не буде тим самим, що рука, ніс не стане вустами. Бог зберігає різноманітність, щоб могла народитися краса. Стоячи в церкві, твій знайомий не одружиться з декількома жінками одночасно, ані тим більше не побереться з різними фрагментами тіла своєї нареченої – з кожним окремо. Ісус прийде вдруге, щоб пошлюбити одну-єдину Наречену, тіло якої буде гармонійно сформоване, а не розділене начетверо чи безформне, бо все в ньому однакове.
Як це трапиться? Чи це взагалі можливо? Для Бога немає нічого надто важкого і неможливого. Він може об’єднати всі чинні члени Церкви. Звідки мені це відомо? Дозвольте вас запитати: Чи бувало таке, що тоді, коли Ісус молився, Отець Його не вислухав? Отож-бо, Його молитви завжди почуті. Тож маємо певність, що і молитва під час Тайної вечері, яку Він споживав разом з учнями, буде вислухана (див. Ів. 17:21). Це прагнення Божого Сина, а ми знаємо, що прагнення Сина рівнозначні прагненням Отця. Це не так, як іноді буває у світі, коли синочок хоче женитися, а його матуся, котра заздрить нареченій, намагається його відрадити: «Ой, синку, навіщо тобі це? Чи тобі зі мною погано? Хіба хтось полюбить тебе так, як я? Хто тобі так готуватиме і пектиме такі пресмачні тістечка? Ну хто?». Бог таким не є, у Ньому немає ані краплини хворобливої опіки про Свого Сина. Він радіє, що Його дитина одружиться, хоч Наречена й не ідеальна! Та Він вже бачить майбутнє, бачить, якою ця Наречена може стати! Він бачить її вже не по частинах, не брудну й ліниву, а відновлену любов’ю Свого Сина і працею Духа, яка повинна бути зроблена до шлюбу.
Поклик, який повинен бути спільним для Духа та Нареченої, – це також заклик до єдности Церкви. До того, щоб тіло коханої було красивим, гармонійним, щоб на ньому не було зморшки. Але об’єднанням і «пришиванням» окремих членів тіла повинні перейматися не ми. Адже дуже легко піддаємося спокусі робити все по-своєму, згідно з нашим баченням. Наша оцінка ситуації неодноразово буває неправильною, бо нам не вистачає Божої перспективи. Щоб співпрацювати з приятелем Нареченого, ми можемо викликати в собі тугу за іншими фрагментами тіла і разом з Духом закликати до єдности, тобто приходу того дня, коли повернення нашого Нареченого стане можливим.
Заклик Духа і Нареченої – це заклик до виконання Божого плану. Цей план почався не в момент народження Церкви, і навіть не в момент благовіщення. Його початки в Бозі, Який не має початку. Саме Всевишній вирішив пов’язати його з одним народом, щоб згодом долучити до нього інші народи. Всевишній зв’язав Себе з Ізраїлем завітом, якому Він завжди, незалежно від вірности Ізраїля, сам залишається вірним. Таким є наш Бог! В цьому є надія для нас. Ми неодноразово порушуємо завіт, який уклали з нашим Господом – а Він залишається вірним! Здійснення цього плану – це повторне прищеплення відрубаних галузок благородної оливки до пня поруч з галузкою оливки-дички (див. Рим. 11:11-24). Закликаючи з Духом: «Прийди!», ти насправді свідчиш про вірність Бога, про те, що Він до кінця доведе Свій великий план, в якому міститься також план для дітей вибраного народу. Коли Дух промовляє в тобі «Прийди!», ти довіряєш Божій всемогутності нащадків Ізраїля і заступаєшся за них. І це неймовірно, що ти єднаєшся з ним, очікуючи Месію. Ти – Його другого приходу, а вони – першого. Ти очікуєш цього разом з Господнім народом.
Прохання про друге пришестя Ісуса в славі – це молитва, котра містить у собі чимало інших молитов, і, мабуть, всі вони найважливіші. Воно є закликом до єдности Церкви, до її освячення, до справедливости, до повторного прищеплення відрізаних оливних галузок, остаточного сповнення всіх обітниць, які Господь дав людині. Водночас у цьому проханні є якась таємниця, воно свідчить про абсолютну довіру до Бога. Ми молимося про те, що насправді знає тільки Всевишній: час, місце і спосіб знає тільки Він. Молитва про настання дня Господнього, вочевидь, найбільш християнська молитва. Вона показує, що ми тужимо за тим, що нам було обіцяно, що на першому місці в нас Ісус, а все інше – наші плани, мрії – не можуть прикрити нам те, що справді важливе. Вона виражає також віру в Божу всемогутність, у Божу виправдальну справедливість, у непомильні плани, які можуть відрізнятися від наших. Погано прив’язуватися до своїх уявлень про те, як це станеться, коли станеться, і як виглядатиме Боже Царство. Вже не раз багато людей дуже чітко уявляли собі, як виглядатиме прихід Месії, але вони не упізнали в немовляті з Віфлеєму сповнення обітниць. Те, що Бог приготував для нас, виходить поза рамки усіх наших уявлень, очікувань і богословських концепцій. Молитва про друге пришестя Христа повинна закладати відкритість на Боже бачення цих подій.
У нас може бути багато причин, щоб просити про настання дня Господнього. Це можуть бути дуже побожні причини, що виражають нашу віру в надійність Божих діянь. І вони, без сумніву, не є поганими. Хіба може бути поганим те, що у хвилини страждань і переслідувань християни взивають до свого Небесного Отця про допомогу і тільки в Ньому бачать розв’язання своїх проблем, полегшення свого болю, свого розпачу? Це свідчить про надію, яку вони поклали на Господа. Проте існує ще одна причина заклику до Всевишнього про прихід Божого Царства. Тієї причиною є щира любов – ніщо, крім любови. Моє життя може виглядати дуже непогано, я можу мати прекрасні плани на майбутнє, не зазнавати переслідувань і гонінь за віру, бути здоровим, але попри це прохати про сповнення всіх обітниць в Ісусі, Який прийде в славі. «Тільки» тому, що я Його люблю і вірю, що в ньому всі мої плани, усе моє щастя і задоволення будуть ще більшими, кращими, повнішими.
Я не хочу оцінювати причини, через які серце прагне просити разом з Духом про прихід Ісуса в славі. Тільки Бог може їх оцінити. Мені спадає на думку ситуація (можливо, для багатьох з вас вона абстрактна, але я неодноразово зіштовхувалася з нею), що хтось просить про другий прихід Христа, зовсім не погоджуючись із тим, що Господь на завтра може мати інший план, не зауважуючи, що «довготерпеливість» Всевишнього може бути проявом Його величезної любови й вірности обітницям, які Він склав (див. 2Пет. 3:15).
Дух ніколи не втомиться приготовляти Наречену, але певна таємниця полягає в тому, де є межа між терпеливістю Господа і браком, який надолужить сам Приятель Нареченого. Певним є тільки те, що щире прохання, вторування Духові приспішує прихід дня Господнього. Воно будує єдність, веде до освячення – не якогось абстрактного витвору, а окремих людей, які творять Церкву. Воно будить віру, необхідну для визнання ролі Параклета, пришвидшує здійснення провіщень про прищеплення відрізаних галузок, надає краси Нареченій.
Ця молитва повинна бути вислухана, адже ми не самі з себе нею молимося, Дух пробуджує в нас прагнення – як пробуджував його в Нареченій у Пісні Пісень. І Він не тільки посилює наше палке бажання, але й взиває разом з нами, щоб наш голос було винятково добре чути. А завдяки цьому наші прагнення можуть розчинитися в прагненнях самого Бога. Хіба це не «прибуткова» інвестиція, яка принесе неймовірні прибутки?
[1] II Ватиканський собор, Декрет про екуменізм Unitatis redintegratio, 3.