Поговорімо про батьків і дочок. Більшість психологів, як і я, переконані, що взаємини доньки з батьком у дитинстві позитивно або негативно впливають на всі романтичні стосунки, що стануться в житті дівчини. Якщо він алкоголік і ледар, то все своє життя вона прагнутиме замінити його у своєму серці. Якщо він ніжний і дбайливий, то вона шукатиме коханого, який би дорівнював йому. Якщо він думає, що дочка гарна, гідна поваги і сповнена жіночости, то й вона буде схильна думати про себе так само. Але якщо він відкидає її як непривабливу й нецікаву, то, імовірно, проблеми з самоповагою в неї лишаться і в дорослому житті.
Я також спостеріг, що готовність жінки прийняти провід чоловіка суттєво залежить від того, як вона сприймає владу свого батька. Якщо він деспотичний, недбайливий або вередливий у пору її розвитку, то вона може спробувати забрати стерно влади у свого майбутнього чоловіка. Але якщо її тато поєднав любов і дисципліну таким способом, який став свідченням сили, то вона охочіше скориться впевненому проводу свого чоловіка.
Звісно, ці тенденції чи схильності не абсолютні. Окремі відмінності завжди можуть спричиняти винятки й суперечності. Але таке твердження важко спростувати: добрий батько закарбується в пам’яті доньки на решту її життя.
Багато батьків також покликані виконувати іншу вкрай важливу роль у підліткові літа. Це відбувається, коли між матерями і дівчатами-підлітками починає нагромаджуватися напруження. Цей конфлікт дуже поширений серед жіноцтва в сім’ї, і, як ви пригадуєте, він вже окреслився в результатах нашого дослідження темпераментів. Може минути кілька років, коли вони навіть будуть не дуже подобатися одна одній.
За таких обставин потрібен батько в ролі миротворця й посередника. Я виявив, що підлітки, яких вкрай дратує один з батьків, инколи прагнуть зберегти свої взаємини з іншим. Це неначе країна в стані війни, яка шукає підтримки союзників. Якщо батьки посядуть своє місце в цьому трикутнику, то вони можуть використати цю нагоду, щоб заспокоїти своїх дочок і «витлумачити» їм матерів у набагато сприятливішому світлі. Вони також здатні допомогти дружинам вилити свій гнів і усвідомити власну роль у поглибленні конфлікту. Без цього чоловічого впливу буденні сутички можуть перетворитися на третю світову війну.
На завершення я хочу знову повторити цей заклик до нинішніх батьків – особливо тих, хто має підлітків удома. Не дозвольте цим рокам утекти від вас. Ваша допомога дітям може виявитися одним з найбільших досягнень у житті – або найважчою невдачею. Якщо ви ще не переконані в тому, наскільки важлива ваша присутність удома, прочитайте подальшу статтю. Якщо вона не торкнеться вашого серця, то, мабуть, у вас його немає.
Справжній дарунок – коли тато приходить додому
Автор: Говард Манн
Малим хлопцем я ніколи не виходив з дому, не поцілувавши батьків на прощання.
Я любив цілувати матір, тому що її щока була м’яка й тепла на дотик і тому що вона пахла м’ятою. Я любив цілувати батька, тому що він був шорстким і щетинистим і пахнув сигарами й гамамелісом.
Приблизно в той час, коли мені минуло 10 років, я вирішив, що вже надто дорослий і мені не личить цілувати батька. Матір, так. Але батькові великий хлопець має тиснути руку – як чоловік чоловікові, саме так.
Здавалося, він не помітив різниці або ж взагалі не зважав на неї. Принаймні він ніколи не згадував про це. Але ж він взагалі багато не балакав будь про що, окрім бізнесу.
Пригадуючи ці події, я думаю, що також це був один зі способів поквитатися з ним. Доти я завжди відчував, що був якимось особливим для нього. Щодня він повертався додому зі свого таємничого світу з дивовижним дарунком, призначеним тільки для мене. Це могла бути мініатюрна бейсбольна битка з викарбуваним автографом Бейба Рута. Або справжній медовий стільник з вафельними квадратиками, налитими медом. Або екзотичний рахат-лукум, пречудові, драглисті турецькі цукерки, обсипані пудрою і покладені в невеличку дерев’яну коробку.
Як я чекав, коли він повернеться додому увечері! Двері відчинялися, і він зупинявся переді мною. Я підбігав і падав йому в обійми, поки він високо підносив мене на руках.
Я сягнув найвищої радости на свій сьомий день народження. Прокинувшись раніше від усієї сім’ї, я навшпиньки зайшов в їдальню. Там, на важкому столі з червоного дерева, лежав маленький квадратовий наручний годинник з брунатним шкіряним ремінцем, розтягнутим на всю довжину в коричневій оксамитовій коробочці. Чи справді він для мене? Я узяв його в руки і підніс до вуха. Він цокав! Це не іграшковий годинник з «Дитячого світу», а справжній годинник, який носять дорослі. Я побіг у його спальню, розбудив батька і вкрив його поцілунками. Чи міг би хтось інший бути щасливішим від мене?
Згодом я почав змінюватися. Спершу я не усвідомлював, що відбувається. Мені здавалося, що я надто заклопотаний школою, іграми і своїми численними друзями. (Ми переїжджали що два роки, завжди шукаючи нижчої ренти).
Потік дарунків висох. Не було вже биток і стільників. Батько поступово зник з мого життя. Він повертався додому пізно, коли я вже давно ліг спати. І приходив додому з порожніми руками. Мені дуже бракувало його, але я боявся що-небудь казати. Я сподівався, що він повернеться до мене так само несподівано, як і покинув. У всякому разі великі хлопці не мали би сумувати за татом.
За багато років після того, як він помер, мама розповідала, як Велика депресія «забрала в нього життя». Вона розчавила його мрію стати «великим». У нього вже не було грошей на дарунки. Не було часу для мене.
Мені тепер шкода. Коли я дивлюся на його фотографію і зморшкуваті карі очі, мені хочеться, щоб він був зі мною. Я розповів би йому, як живу тепер і поговорив про речі, які би він хотів чути – політику, події за кордоном і бізнесові справи. І я обійняв би його за шию і сказав: «Татку, тобі не треба приносити мені нічого – просто приходь швидше». І я поцілував би його[1].
[1] Los Angeles Times, 16 June 1985. Used with permission of the author, Harold Mann, Van Nuys, California.