Вступ Бога в життя Авраама не був приголомшливим об’явленням безмежної Божої величі і всемогутности: можна сказати, що цей вступ відбувся на кінчиках пальців. У цій зустрічі Бог виявляє і Свою всемогутність, проте ставить її до послуг Авраама, здійснюючи ту мрію, що її так гаряче бажав патріярх і в яку вже з тугою перестав вірити, – сина від своєї жінки Сари. Перша подія біблійного об’явлення не має якогось космічного масштабу, вона глибоко особиста – це зустріч із Богом та дар життя, дар сина.
Покликання Авраама – це покликання бути батьком: «І народом великим тебе Я вчиню» (Бут. 12:2); «Подивися на небо, та зорі злічи, коли тільки потрапиш ти їх полічити. І до нього прорік: Таким буде потомство твоє!» (Бут. 15:5). Похилий вік Авраама та неплідність Сари не становитимуть перешкоди для цієї обітниці, а будуть умовою для того, щоб могла виявитися всемогутність живого й животворного Бога та міра Авраама, який «проти надії увірував у надії» (Рим. 4:18). Спадкоємцем Божих благословень та союзу буде саме син обітниці, а не інші сини, які народилися в Авраама в цілком природний спосіб.
У житті Авраама зустрічаємося з цілком легітимними для його масу звичаями, зокрема злукою з рабинею своєї дружини, якщо остання була неплідною, з метою народити дітей. Ініціятиву в цьому могла виявити сама дружина, як це і трапилось у випадку зі Сарою (Бут. 16:1-4). Можливо, Авраам думає, що таким чином він піде назустріч задумам Бога, Який обіцяв йому велике потомство, що походитиме із його кровного, а не всиновленого сина, яким, правдоподібно, був Елі-Езер, довірений домоправитель Авраама (Бут. 15:2; 24:1 нн). Натомість Бог обіцяє йому сина від його законної жінки Сари, незважаючи на неплідність та похилий вік (Бут. 17:15-21).
Від цього сина походитиме ізраїльський народ, як перше здійснення обітниці великого потомства. Але тільки в Христі ця обітниця дійде до свого абсолютно непередбачуваного остаточного сповнення, виходячи поза тісні рамки, якими її обмежив юдаїзм, і об’являючи все своє універсальне та духовне значення. Тоді й батьківство Авраама сягне своїх правдивих масштабів. Та все це здійсниться також лише завдяки Божій ініціятиві та завдяки відповіді віри. Ініціятиві абсолютно непередбачуваній, що має знайти таку віру, яка була б у будь-якій хвилі готова відповісти цілковитим, беззастережним послухом, навіть коли віднімають те, що вже було дароване, і, здавалося б, руйнується те, що вже було збудоване. Будь-яка певність у сфері спасіння має базуватися виключно на Його слові; будь-який дар мусить бути прийнятий як дар.
І ось найбільше випробування Авраамової віри. Після того як Бог уже дарував йому довгоочікуваного сина, на якому зосереджуються Божі обітниці та надії Авраама, Бог наказує принести його в жертву, заколовши своїми власними руками. Практика принесення в жертву людини не була чимось нечуваним у Ханаанській землі; докази цього подає археологія, і в періоди релігійного занепаду подібні випадки бували навіть в Ізраїлі. Хоча ця Божа вимога могла й не виглядати абсурдною для релігійних звичаїв населення, серед якого проживав Авраам, вона, безсумнівно, була такою для релігійного досвіду, що його він пережив із Богом, та для здійснення урочисто запевнених у союзі Божих обітниць. У Біблії ми не знайдемо навіть натяку на найменшу хвилю вагання чи розгублености Авраама. Простота розповіді дозволяє хіба що здогадуватися, яке потрясіння відбувалося в його серці, потрясіння, над яким повністю домінувала його віра. Ця віра, що, незважаючи на все безсилля природи, отримала сина, отримала б його назад навіть із пащі смерти. Авраам ще раз відповідає послухом і вирушає до місця жертвоприношення, подібно, як вирушив був у першу подорож до невідомої мети.
Бог прагне від Авраама найбільшого та найболючішого випробування його віри, але Він не бажає смерти Ісака й тому зупиняє батькову руку, що була вже піднесена на жертвоприношення. Коли Бог бажатиме жертви з-поміж людей, Він пошле на землю Свого власного Сина.
Після цієї події Бог більше не має чого хотіти від Авраама, ані Авраам більше не має що дати Богові. Його історія вичерпалася. Починається тепер історія його потомства – історія дітей, яких він отримав завдяки своїй вірі, але які не матимуть ніякого пожитку зі самого факту належности до потомства Авраама, якщо не будуть ходити «по слідах віри, що її в необрізанні мав наш отець Авраам» (Рим. 4:12). І навпаки – правдивими синами Авраама будуть усі, хто наслідуватиме його віру, навіть не належачи до його потомства.
* * *
Ми зупинилися на постаті Авраама дещо детальніше задля його незвичайної важливости в історії спасіння та задля того повчального багатства, яке подає нам його життя. Цю важливість зауважила не лише вся єврейська біблійна традиція, а також автори Нового Заповіту, які побачили в стосунках між Богом та Авраамом зразок, чи модель, відносин між Богом і кожним, хто вірує в Христа: Рим. 4:1-25 і Євр. 11:8-19 – це лише найважливіші тексти, але згадки про Авраама в книгах Нового Заповіту знаходимо понад 70 разів. Святий Павло бачить в Авраамі отця «усіх віруючих» (Рим. 4:11), і це звання належить йому не лише тому, що він був неперевершеним зразком віри, а також і передусім тому, що від його віри залежала віра всіх вірних; його відповідь Богові дала можливість започаткувати ту історію спасіння, що є предметом нашої віри, історію, яка ще триває, адже Бог і тепер через св. таїнства продовжує звершувати спасіння тих, хто вірує. Звання, що його біблійна традиція зарезервувала виключно для Авраама, – це «Божий друг» (Іс. 41:8; Дан. 3:35; Як. 2:23). Пригадаймо, що араби також покликаються на Авраама, як на свого отця через Ізмаїла, і вони також плекають неабияку пошану до нього, а його могила коло Хеврону стала місцем прощ. Це місто араби сьогодні називають Ель-Халіл (що, власне, і означає «друг»), маючи на увазі Авраама, який не лише для євреїв та для християн, а й для мусульман є Божим другом у найвищому ступені.
Починаючи від самої зорі біблійного об’явлення, це звання провіщає те, до чого стремлять усі істинні сини Авраама: «Я вже більше не буду рабами вас звати, бо не відає раб, що пан його чинить. А вас назвав друзями Я, бо Я вам об’явив усе те, що почув від Мого Отця» (Ів. 15:15). Ці два звання перегукуються не лише в Авраамі, а й у цілій низці інших особистостей (пророків, апостолів, святих Церкви), роль яких в історії спасіння визначатиметься тією близькістю, якої вони досягнуть в особистій зустрічі з Богом. Однак Божа благодать і близькість з Ним завжди буде призначена для місії, тобто для поширення серед інших.