Лікар сказав: ось це і те вказує, що ось це і те у вас не в порядку, але якщо аналіз цього і того не підтвердить діагнозу, ми будемо змушені підозрювати, що у вас ось це і те, і тоді… і так далі. Було тільки одне питання, на яке Іван Ілліч хотів відповіді: чи був небезпечним його стан чи ні? Але лікар ігнорував це запитання, як щось зовсім неважливе. Лев Толстой, Смерть Івана Ілліча
Д-р Курт Ріхтер, психолог з Університету Джона Хопкінса, використав двох щурів в одному досить жорстокому експерименті. Він кинув щура номер 1, «контрольну» тварину, в ємкість із теплою водою і засік час її реакції. Оскільки щурі досить добре плавають, тварина гребла лапками і борсалась майже шістдесят годин, перш ніж нарешті геть знесилилась і потонула.
Ріхтер вдався до іншого маневру зі щуром номер 2, міцно тримаючи тварину в руках протягом кількох хвилин, поки та не припинила вириватися. Коли він кинув її в воду, тварина поводилась зовсім інакше. Кілька разів поборсавшись, щур номер 2 пасивно пішов на дно посудини і загинув. Ріхтер теоретично припустив, що тварина просто «здалась». Даремність боротьби щура в його руках переконала тварину, що вона безпомічна перед долею ще до того, як вона опинилась у воді. По суті цей щур загинув у результаті своєї покірної безпомічності[1].
Інший експеримент показав, що відчуття безпомічності, як і страх, може змінити психологію особистості. Дві різні групи щурів піддавали дії електричного шоку однакової сили. Тварини в групі номер 1, які мали мірило контролю, скоро навчилися вимикати струм, маніпулюючи важелем. Група номер 2 не мала такого важелю контролю. Через деякий час, виключно через стрес бо сила струму була зовсім нешкідлива – імунна система в їхній крові зазнала радикальних змін і щурі в другій групі стали більш чутливими до хвороби.
Експерименти з людьми, правда не такі жорстокі, також показали, що відчуття безпомічності змінює не тільки психологічне ставлення людини, але й саме сприйняття болю. Больовий поріг можна підняти на сорок відсотків за допомогою звичайної тактики відвернення уваги.
В одній серії експериментів дослідники намагалися відволікти увагу піддослідного дзвоном дзвіночка, через певні проміжки часу торкаючись його руки, читаючи вголос пригодницьку історію і змушуючи піддослідного зачитувати колонки цифр. Коли науковці вдавались до такої тактики під час тестування чутливості до високої температури, їм довелося підняти температуру на сорок п’ять відсотків, перш ніж завантажена завданнями людина звернула увагу на біль. Дослідники із здивуванням побачили, як набухав опіковий пухир на руках їхніх піддослідних, поки ті зосереджувалися на рахуванні від п’яти до одного, тобто у зворотному порядку. З іншого боку, якщо піддослідний не мав чим зайнятися, а тільки думати про свій біль (як це буває в більшості лікарень і приватних клінік), вони демонстрували значно вищу чутливість до болю[2].
Втрата орієнтації на місцевості
Люди в групі «Рахуйся із сьогоднішнім днем» говорили про синдром, який вони назвали «передсмертне вмирання», фактично ускладнена форма безпомічності. Вона розвивається тоді, коли родичі і друзі, керуючись виключно добрими намірами, намагаються полегшити останні місяці життя вмираючої людини. Синдром починається зі схожих зауважень: «О, ти не повинен цього робити! Я знаю, що ти завжди виносив сміття, але ж справді, не у твоєму стані. Дай я це зроблю». «Не обтяжуй себе впорядкуванням чекової книжки. Це принесе тобі тільки непотрібні, зайві клопоти. Від сьогодні я сам про це подбаю». «Думаю, тобі краще лишитися дома. У тебе така слабка опірність до інфекцій».
Поступово, невблаганно все, що давало люди відчуття свого місця, ролі в житті, забирається. Мати заохочує свою єдину доньку продати будинок і повернутися додому. Дочка це робить, але дуже швидко виявляє, що в процесі батьківської допомоги вона втратила свою незалежну особистість. Відчуття вартості і цінності, і так втративши бувалу надійність і певність через хворобу, ослабли ще більше. Як сказав мені один чоловік: «Все своє життя я отримував якусь реакцію – оцінки в школі, схвалення виконання певних завдань на роботі, надихаючі настанови від спортивних тренерів. І раптом я втратив спосіб оцінки своїх вчинків у житті. Якби я мав список справ, які потрібно виконати, то напевно тільки мене одного турбувало б те, чи буде все це виконано».
Це очевидно, що дуже хвора людина інколи мусить залежати від інших, щоб ті допомогли їй впоратися з практичними речами в житті. Але, як я дізнався від членів групи, ми – спостерігачі – дуже легко переходимо до моделі поведінки, яка, будучи нестримуваною, може знищити все, що дає людині відчуття гідності. Д-р Ерік Кассел, лікар-терапевт в Університеті Кромвеля, прийшов до наступного висновку щодо цього зразку поведінки: «Якби мені довелося вибирати найбільш руйнівний аспект хвороби для хворого, я б вибрав втрату контролю»[3].
Страждаючі люди вже мають певні побоювання щодо того, яке місце вони займають у житті. Часто вони змушені припинити працювати, а втома, яку спричиняє захворювання чи методи лікування. ускладнює будь-які дії. Але так само як кожному з нас, їм потрібна певна впевненість у тому, що вони мають своє місце, що життя не продовжуватиметься без жодної заминки, якщо вони просто зникнуть, і що чекові книжки залишаться невпорядкованими без їхньої кваліфікованої уваги. Мудрі товариші вчаться шукати тонкий баланс між пропозицією допомоги і нав’язуючи надто багато цієї допомоги.
Сучасне суспільство дуже ускладнює цю проблему відчуття власної значущості, бо в ньому немає природного «місця» для хворих людей. Ми ховаємо їх від очей, за стінами медичних установ і приватних клінік. Ми змушуємо їх вкладатися в ліжко, не займаючи їх нічим, окрім телевізійного пульта. Вони живуть за графіком інших людей, а не за своїм власним. Їх пробуджує медсестра, лікарні вирішують, коли їм їсти, коли можуть приходити відвідувачі, медсестра вночі вмикає світло. (З цієї причини багато пацієнтів, які хочуть, щоб їх відвідали, надають перевагу тому, щоб відвідувач спочатку передзвонив і попередив про прихід – це дає їм більше відчуття контролю над своїм графіком).
Я провів таке собі дослідження листівок, інколи відвідуючи нові аптеки і крамниці, де їх можна придбати. Листівки для хворих людей підпадають під окремі категорії: надмірно сентиментальні, з малюнками квітів і єлейними віршами; яскраві, з посланнями про всі ті дикі вечірки, які пропускає одержувач листівки; щирі – з офіційним виловлюванням жалю; дотепні, проілюстровані карикатуристом з Нью-Йорку. Всі вони несуть одне приховане послання, виражене в їхній назві: «Листівки з побажаннями швидкого одужання».
На лицьовій стороні однієї листівки написано: «Пошвидше одужуй», і потім всередині: «Інакше втратиш роботу». В іншій сказано: «Всі, окрім мене, сподіваються, що ти скоро одужаєш», а всередині: «А я сподіваюсь, що тобі вже стало краще!» «Зараз не час хворіти» каже один з карикатурних гіпопотамів Бойнтона, лежачи в лікарняному ліжку, «Скоро ж вихідні». Які в мене скарги на таке дотепне вираження співчуття? Непомітна, прихована суть така: Ти несправний, безпомічний. Тобі не місце ні на роботі, ні на вечірках. Ти все пропускаєш. У тебе не все гаразд. Одужуй, і тільки тоді зможеш знову приєднатися до життя.
Мої друзі в групі «Рахуйся із сьогоднішнім днем», жоден з яких напевно так і не одужає, змусили мене усвідомити, що така мила дрібничка, як привітальна листівка, може посилити руйнівне відчуття того, що тобі немає місця в суспільстві, що в тебе немає важливої ролі в житті.
Я інколи мрію випустити свою власну лінію листівок з побажаннями одужання. У мене вже є ідея для першої. Зверху на листівці буде написано великим літерами, можливо, з феєрверками на задньому фоні: «ПРИВІТАННЯ!!!» Всередині такі слова: «…98 мільйонам клітин у твоєму тілі, які все ще працюють справно і ефективно».
Я б шукав способів висловлюватися так, щоб хвора людина не була хворою людиною, а людиною, що має цінність і вартість, але в якої трапилося так, що деякі частини організму працюють не досить добре. Можливо, досвід складання серії надписів для таких листівок допоможе мені побороти власну схильність подумки відносити певних людей до категорії хворих і неспроможних, тим самим ще більш ускладнюючи їхню боротьбу проти безпомічності.
У зверненні до Німецької диякониси, що працює з неспроможними людьми, теолог Юрген Мольтманн критикує сучасний розподіл, який схильний розрізняти здорових людей і неспроможних чи неповноцінних. У реальності не існує такого поняття як неінвалідне життя, каже він; тільки взірець здоров’я, встановлений суспільством спроможних, присуджує певній групі людей назву неповноцінні. Наше суспільство довільно визначає здоров’я, як здатність до роботи і здатність до насолоди, але «справжнє здоров’я, це дещо зовсім інше. Справжнє здоров’я – це сила жити, сила страждати і сила вмирати. Здоров’я – це не стан мого тіла; це сила моєї душі впоратися з різними станами цього тіла». Приймаючи це до уваги, життя кожної людини обмежене, вразливе і немічне»[4].
[1] Колліган С. 28.
[2] Джеймс Д. Харді, Гарольд Г. Вульф і Хелен Гуделл. Больові відчуття і реакції. Нью-Йорк: Хафнер Паблішінг Ко., 1967. С. 117.
[3] Ерік Дж. Касселл. Мистецтво Цілителя: Новий підхід у стосунках лікаря і пацієнта. Нью-Йорк: Харпер & Роу, 1976. С. 44.
[4] Юрген Мольтман. Сила безпомічності. Сан Франциско: Харпер & Роу. С. 142.