Норман Казінс, давній видавець «Сетердей Ревью», сам один влаштував кампанію проти сучасної системи охорони здоров’я, яка сприяє безпомічності. Госпіталізований через таємничий стан повзучого паралічу (йому поставили діагноз – нерухомість суглобів, пов’язана із запаленням хребетного стовпа, дегенерація сполучних тканин спинного хребта), Казінс виявив, що лікарні досконало створені для того, щоб іммобілізувати не тільки його тіло, але й дух. «Воля до життя – це не теоретична абстракція, а фізіологічна реальність з терапевтичними характеристиками», – писав він в Анатомії усіх захворювань. А лікарняне середовище має схильність приглушати цю волю до життя.
Медикаменти затуманювали його сприйняття реальності. Прикутість до ліжка зробила його неспокійним і пригніченим. Медсестри і лікарі вдиралися в отвори його тіла і забирали його рідини. Неспроможний працювати і усамітнитись від відвідин найближчих родичів, він відчув поступову втрату контролю над своєю долею.
«Спочатку було відчуття безпомічності; була серйозна хвороба як така.
Був підсвідомий страх того, що вже більше ніколи знову не зможу функціонувати нормально…
Не хотілося, щоб про мене думали, що я нарікаю…
Було бажання не додавати до вже існуючого важкого тягаря розуміння ситуації, який відчуває сім’я; бо до відчуття самотності це вже й так додалося.
Був конфлікт між жахом самотності і бажанням, щоб тобі дали спокій.
Бракувало самоповаги, підсвідомого відчуття, що можливо наша хвороба була виявом нашої невідповідності.
Був страх, що рішення були прийняті поза нашою спиною, що не все з того, що ми хотіли знати, було нам повідомлено, хоча нам було лячно знати.
Був хворобливий страх перед технологіями втручання, страх що тебе поглине база даних, і ми більше ніколи не відновимо своїх облич.
Була образа на незнайомих людей, які накидалися на нас з голками і пробірками – дехто вводив нам у вени, треба думати, якусь чарівну субстанцію, а інші витягали з нас більше крові, ніж на наш погляд ми могли дозволити собі втратити.
Була небезпека, що нас везтимуть на візках білими коридорами лікарні в лабораторію для різного виду дивних несподіваних зустрічей з невеликими, малогабаритними пристроями, лампочками, що блимають і дисками, що крутяться.
Ще була повна порожнеча, створена прагненням – невикорінним, неослабним, наростаючим прагненням тепла людського контакту. Тепла усмішка і розкриті обійми цінувалися навіть більше, ніж пропозиції сучасної науки, але останнє було значно доступніше, ніж перше»[1].
Норман Казінс знав, що лікарі не зможуть «зцілити» його; у кращому випадку вони зможуть підкорити ту енергію, яка ще існувала в клітинах його тіла. Але він відчував, що ця енергія вгасала. У спробі відновити контроль над своєї власною долею і повернути свою волю до життя, він розпочав тотальну кампанію проти безпомічності. Як записано в його книзі, він вдався до тактики, яка не зовсім личить віруючій людині.
По-перше, Казінс вчепив на свої двері записку, ставлячи медичному персоналу обмеження: один забір крові на аналізи в три дні, і вони мусили скоритися. Вони робили йому не менше чотирьох заборів крові в день, тільки тому, що кожному відділенню лікарні було зручніше отримати свій зразок. Те, що лікарняному персоналу здавалося бунтарством пацієнта, для Казінса було важливим кроком в обстоюванні контролю над своїм власним тілом.
Казінс також позичив кінопроектор і зазначив у своєму розкладі час перегляду кінострічок Братів Маркс і Чарлі Чапліна. Він виявив, що одна негативна емоція, як доведено, породжує хімічні зміни в організмі, то можливо позитивні емоції могли б нейтралізувати їх. Він прийшов до «радісного відкриття, що десять хвилин щирого сміху давали мені щонайменше дві години безболісного сну».
Як тільки йому дозволило здоров’я, Казінс перебрався зі лікарняної палати до найближчого готелю. Це коштувало йому на третину більше, дало більш спокійну (і більш комфортну) обстановку, і дозволило йому самому планувати час, коли було зручно їсти і прокидатися йому, а не комусь іншому.
Хоча Норман Казінс застерігав проти того, щоб не робити його режим зразком для інших людей, його результати були справді вражаючими. На початку лікарі давали йому на повне одужання один шанс з п’ятисот; деякі ділянки паралічу виглядали неминучими. Але він повністю одужав, продовживши своє життя ще на кілька щасливих десятиліть, і після досягнення пенсійного віку, зробив кар’єру лектора на тему здоров’я.
[1] Норман Казінс. Анатомія хвороби. Нью-Йорк: В. В. Нортон, 1979. С. 153-54.