Чи ти коли-небудь почувався безсильним, цілковито пригніченим аргументами, які прозвучали під час дискусії? Чи ти відчував, що програєш, що вже ніщо не зможе змінити твого становища? Чи ти почувався переможеним, загубленим? Гадаю, кожен з нас пережив щось подібне у своєму житті. Такі ситуації не вдається оминути без поразок і падінь. Траплялися моменти, коли з нами несправедливо повелися вдома, у школі, серед знайомих. То був великий тягар, але десь у душі ми знали, що насправді ми не такі, і це додавало нам якоїсь внутрішньої сили, щоби не зламатися. Але, мабуть, були і такі моменти, коли винними були ми, і всі довкола вже звинуватили нас, осудили, і це нас пригнітило, зламало, розчавило. Нас ще більше добивало переконання, що так і треба, що в цьому полягає справедливість. Ми заслужили на такий поганий стан, на болісний досвід, на руйнування всього, що ми досі будували. І це ми називаємо справедливістю! Так ми думаємо, так уявляємо. І тут нічого дивного, адже ми виховані на римському праві. Є провина – буде відповідна кара. Що більша провина, то більша кара. Тож справедливість полягає в підборі відповідного до провини покарання. Ані замалого, ані завеликого – так, на нашу думку, виражається справедливість. Милосердя є для нас чимось таким, що в певному сенсі протиставляється справедливості. То якась жалість над осудженим, що пом’якшує кару, яка справедливо повинна бути більшою. Приблизно так ми собі уявляємо справедливість і милосердя. І я довший час жила таким переконання, не бачачи іншої можливости інтерпретувати ці поняття.
Одного разу все змінилося, цілком несподівано. Це було під час мого навчання в аспірантурі. Один з викладачів захворів і не зміг проводити заняття, однак, маючи почуття обов’язку, навіть не припускав, що вони можуть пропасти. Замість себе він вислав одного з колег і попросив провести заняття з аспірантами. Саме на тих лекціях я почула чи не найважливіші слова за всі роки мого навчання. Ми розмовляли про Боже милосердя у Святому Письмі. Крім блискучих знань викладача і надзвичайно цікавого способу їх передачі, у цій людині можна було відкрити живу віру. Наша розмова зосередилася на темі неканонічних текстів, тобто тих, які не увійшли до канону Святого Письма, але чудово показують, як деякі слова розуміли в цьому середовищі. Згаданий викладач навів уривок з псалмів, знайдених в одній з кумранських печер з-над Мертвого моря. Він звучав так: «Очистиш мене від моєї провини Твоєю справедливістю». Пригадую, як він повторив ці слова двічі. В аудиторії запала тиша, а я чула, як калатає моє серце. Мене охопила ейфорія! Те, що я десь відчувала у своєму серці, що Божа справедливість зовсім не схожа на людську, і що тут накладаються дві різні реальності, названі одним словом, це не тільки моя вигадка! Так, я знаю, що це не натхнені Богом тексти, але вони показують, як сучасники Ісуса розуміли справедливість, як трактували її в тому культурному середовищі. Якщо Ісус говорив про справедливість, то не так, щоб цього не розуміли Його співвітчизники. Він добре знав справедливість, в яку вони вірили. Але це не справедливість римського світу, а щось зовсім інше.
Розгляньмо докладніше цю чудову фразу з тексту, знайденого неподалік Мертвого моря. Той, хто молиться, звертається до Бога, щоб Той його очистив. Мабуть, це зрозуміло і нам. Але вже сам шлях очищення може викликати в нас великий подив, збентеження, і бути певною загадкою. «Твоєю справедливістю»! Не Твоїм милосердям, поблажливістю, а справедливістю. Ох, а може той, хто взивав до Всевишнього, зовсім не був грішником, може, над ним не тяжіла жодна провина, а його просто несправедливо осудили люди. І тому він шукає справедливого вироку? Ні! Він таки винен, і сам це визнає. «Очистиш мене від моєї провини». Так, він має провину, і вона є його, вона не вигадана чи помилково йому приписана. Вона належить йому. Він згрішив, він винен. І що? Він просить про очищення справедливістю. Це не вміщається в нашій голові, хоч, можливо, серце цього прагне. Це саме Божа справедливість очищає. Саме в ній є звільнення для тих, які згрішили. Вона не протиставляється милосердю, а тісно пов’язана з ним. І про це говорять не лише кумранські апокрифи, про це йдеться також у самому тексті Святого Письма, але про це дещо пізніше.
Це невеличке непорозуміння стосовно справедливости показує нам, що, беручись читати Святе Письмо, ми повинні відкрити серце і розум. Не маємо вдовольнятися нашим битим шляхом, бо може трапитися, що накладемо на слова Ісуса, єврея, практикуючого юдея, який дотримується Закону, заглибленого у власну культуру, наприклад, кальку Ісуса – поляка-католика, котрий не їсть м’яса в п’ятницю, а в неділю ходить до церкви. Не відбираймо в Бога Його ідентичности, дозвольмо Йому залишатися собою, «коренем і родом Давидовим» (див. Об. 22:16), дозвольмо Духові розливатися так, як Він хоче, і чинити те, що є Його місією стосовно нас.
Нетиповий процес
Існує чимало фрагментів і книг Старого Заповіту, які особливо мене захопили своїм змістом, посланням, духовною і літературною красою. Мені надзвичайно подобається глибина, яку несе із собою мова, котрою вони були написані. Часто вона ховає в собі чимало таємниць, які важко перекласти, і нерідко доводиться вибирати одне значення слова, чудово усвідомлюючи, що таким чином ми частково позбавляємо оригінал послання, накидаємо свою інтерпретацію певного фрагменту, певного тексту. Одним із моїх улюблених уривків є третя глава Книги пророка Захарії. Ідеться про опис одного з видінь, які бачить пророк. Перед Господом стоїть первосвященик Ісус, який символізує тут увесь Ізраїль, увесь Божий народ. Він стоїть не один, по його правиці – сатана. Для нас це слово звучить як власна назва, однак воно є староєврейським окресленням обвинувача – тому й стоїть він праворуч того, кого обвинувачує. Таким чином зберігається порядок, характерний для суду в Стародавньому Ізраїлі. Крім сатани та Ісуса там ще є ангел Господній, який забороняє сатані звинувачувати первосвященика. І що ж у тій сцені може бути таке захопливе, а на додаток пов’язане зі Святим Духом? Спробуймо поглянути на неї детальніше, відкрити, що Господь хоче нам нею сказати. Із самого початку варто звернути увагу на те, що первосвященик Ісус стоїть перед Богом у брудному вбранні. Неважко здогадатися, що символізує забруднений одяг. Це ніщо інше, як гріх і провина, які він на собі носить. А, отже, він цілком слушно постав перед судом, і сатана має за що його звинувачувати. Це не засудження невинної людини, яка опинилася в суді в результаті інтриг і непорозуміння. Ісус заслужив на суд, позаяк завинив, заслужив на те, що його обвинуватили, на суд і на покарання. Натомість тут відбувається щось нечуване. Чи Бог, Який бачить все, не бачить гріха обвинуваченого? Звичайно, провини, які носить на собі представник цілого народу, неможливо приховати від Бога, а втім, відбувається щось таке, чого ми не передбачили б у справедливому суді. Господній ангел не дозволяє виголосити обвинувачення, він успішно стримує сатану. Ні, не тому, що той бреше, що зводить наклепи, а тому… що Господь забороняє йому звинувачувати винного. Це єдиний привід для втручання ангела: «Господь буде картати тебе, сатано» (Зах. 3:2). Ця загроза з’являється двічі, так, щоб її не пропустити, не злегковажити нею. Дивовижно, правда? І це справедливість – не дозволити обвинувачеві взяти слово, хоч він має правдиві аргументи? Так, це і є Божа справедливість. Вона виправдовує, а не засуджує.
Гаразд, але куди подівся Святий Дух? Куди Він сховався в згаданій оповіді? Як неважко здогадатися, Він міг заховатися за перекладом. Інтерпретація фрагменту, якою я хочу поділитися, – не популярна, а також – не єдино можлива і єдино правильна, але, на мою думку, є певні причини, щоб над нею замислитися. До цього спонукав мене один єврей, який звернув мою увагу на староєврейські терміни і їхні сучасні переклади.