Богослов’я більше зосереджене на бутті, і, як наслідок, більше схильне до зачудування таїною життя. Тому покликання християнина – споглядати і дивуватися. Він покликаний бути “на хвалу Його слави” (Еф. 1:12). Визначення Бога в Отців Церкви було таким: “Бог існує! Як чудово, що Він існує!”
Така постава зачудування зображена в молитвах щоденної літургії і повсякчас словами захоплення, екзальтації і трепету. Тому всі формули Символу віри злилися зі щоденними молитвами і трансформувалися в гимни хвали:
«Сущий Владико, Господи Боже, Отче Вседержителю, поклоняємий, достойно воістину, праведно і благо, як годиться величності святости Твоєї Тебе хвалити, Тебе оспівувати, Тебе благословити, Тобі поклонятися, Тебе благодарити, Тебе славити – єдиного істинно сущого Бога, – і Тобі приносити з серцем сокрушенним і духом смиренним цю словесну службу нашу. Ти єси той, хто дарував нам пізнання Твоєї істини. І хто спроможний висловити сили Твої, голосними вчинити всі хвали Твої, або повісти всі чудеса Твої кожного часу?
Владико всіх, Господи неба і землі, і всієї тварі, видимої і невидимої: Ти, що сидиш на престолі слави і споглядаєш на безодні, безначальний, невидимий, незбагненний, неописанний, незмінний, Отче Господа нашого Ісуса Христа, великого Бога і Спасителя – уповання нашого. Він є образ Твоєї благости, печать рівнообразна, що в собі являє Тебе, Отця, Слово живе, Бог істинний, предвічна премудрість; життя, освячення, сила, світло істинне.
Через Нього Дух Святий явився, Дух істини, дар усиновлення, запорука будучого насліддя, початок вічних благ, животворяща сила, джерело освячення» (Анафора Божественної літургії святого Василія Великого).
Слова втрачають смисл, як тільки вони прагнуть торкнутися буття Бога. Вони хисткі і не здатні адекватно відтворити смисл. Тільки натхненний поет, містик чи святий може звістити послання про Бога. Христос міг так вільно говорити про Отця, тому що поєднав у Собі поезію, містицизм і цілковиту святість. Його послання запалювало вогнем серце й розум апостолів. Вони хотіли більше дізнатися про Бога: “Господи, покажи нам Отця”. Вони прагнули людських ідей, однак людські слова звужують та обмежують Бога. Єдина відповідь, яку дав їм Христос, була така: “Хто бачив Мене, той бачив Отця“.
Але, позаяк Він був поетом, то знав, як чудуватися і сіяти зачудування у Своїх словах про Бога. Для того, щоби відтворити чудесну реальність Отця, Христос вигадав історії на взір “Блудного сина” і “Доброго самарянина”. Він придумував історії про свята, весілля, торжества й бенкети. Уся Його поезія і всі Його розповіді живуть і трепечуть лагідністю й любов’ю люблячого Отця. Він розповідав про Бога мовою образів і символів, розітнувши глибини, куди не здатен проникнути й сягнути жоден аналіз. Його слова мають глибину, яку здатні збагнути тільки тиша й молитва.
Доктрина й догма потрібні, але їх слід формулювати, тільки щоби спрямовувати й плекати досвід. Спізнання Бога втілюється у візії молитви і зачудування.