Бог сам виходить нам назустріч. В Ісусі Він постійно нагадує нам про слабких та страждаючих. Як християни ми повинні свідчити про Бога в світі як Такого, що розмовляє з нами і ставить нам запитання. В моєму баченні, тут передається щось суттєве нашої християнської віри. Віра не означає тільки “впадання в мовчазні глибини буття” (Ratzinger, Die Vielfalt der Religionen, 104), а й відповідь Богові, Який промовляє до нас, та влаштування цього світу в Дусі Ісуса. У сьогоднішній тенденції акцентувати увагу лише на містиці Йосиф Рацінґер вбачає небезпеку, що світ та історія стануть “позбавленими та спорожнілими без Бога”. “Спасіння знаходиться поза світом; для діяння в ньому нам не дають жодної вказівки, окрім сили, яка може зростати в людині через регулярне заглиблення в духовний вимір” (там само 105).
У буддизмі йдеться про те, щоб стерти власне “Я”, бо людське “Я” є причиною усякого страждання. Це вчення знаходить паралель і в словах Ісуса про самозречення. Коли містика говорить про смерть людського “Я”, то вона немовби відповідна буддистській вимозі стирання власного “Я”. Проте звільнення від его, яке прагне все собі присвоїти, ще не є зникненням свого “Я”.
Карл Густав Юнг, швейцарський терапевт, який намагається трактувати християнське вчення психологічно, говорить про людське “Я” і про особистість у людині. Людське “Я” прагне все посідати. Людина в першій половині свого життя мусить розвинути міцне “Я”, щоб згодом у другій половині свого життя позбутися його. Метою цього позбуття є розкриття своєї особистості, найглибшої внутрішньої сутності людини, в чому водночас виявляється сам Бог. Становлення людини означає для Юнга самостановлення. Кожен має стати неповторною людиною, якою її сотворив Бог.
У цьому криється відмінність від буддистського вчення, в якому ми повинні затерти наше “Я”, щоб пізнати те, що все є свідомістю, що насправді не існує жодного конкретного “Я”, жодного окремого людського буття. Метою буддистського шляху є поєднання з усім, що лиш існує. А цю єдність я досягну лише тоді, коли позбудуся власного “Я”, бо моє “Я” – це просто ілюзія.
Ми, християни, дивимося на ці речі інакше. Хто позбувається свого власного “Я”, той розпадається як особистість. І часто люди, які неправильно розуміють цей шлях ліквідації свого “Я”, стають психічно хворими. Буддисти очевидно теж розуміють це по-іншому, адже, ідучи своїм шляхом, вони не сходять з розуму. Ми, християни, також вважаємо, що людина повинна поєднатися з Богом. Але це поєднання розвивається в категоріях зустрічі. Особи зустрічаються і взаємно поєднуються. Проте вони все ж таки залишаються самими собою. Вони не змішуються і не сплавляються. Людина не розчиняється в Бозі, а наповнюється Божественним життям. На якусь мить вона переживає близькість, яка, здається, ліквідує цю двоїну. Двоє людей, які справді зустрілися, дотикають щось таке, що перевершує їх. У зустрічі з Богом ми переживаємо духовний “екстаз”, що вириває нас із себе та приводить до єдності, яка перевершує усяке людське розуміння.
Особова структура християнського елементу відображається також і в спільноті Церкви. Євангелист Лука описує ранню Церкву як коло приятелів – схоже до приятельських гуртів, типових серед грецьких філософів. Спільнота учнів – це місце, в якому християни зустрічають Христа та сповняються Його Духом. Тому Церква також характерна для християнства. “А люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу” (Дії 4:32), – так змальовує Лука в Діях Апостолів ранню Церкву. У спільноті християни відчували близькість Ісуса. Там вони пізнали, що Царство Боже настане.
Сьогодні нам часто в Церкві буває прикро. Та коли ми зазнаємо великого лиха, тоді і для нас цілющим стає занурення в спільноту, яка підхоплює нас в обійми молитви та Богослужіння і підтримує нас духовно. Будучи дитиною, я переживав на собі дію християнського духу в сім’ї та парафії. Я почувався веденим людьми, які вірять в Ісуса Христа і збираються навколо Нього. На спільній Літургії разом з іншими вірними на парафії я вдихав Духа Ісусового.
Сьогодні люди не хочуть залишитись покинутими на самоті зі своїм стражданням, а заглибитись в атмосферу спільноти. Вони бажають зустріти таку спільноту, яка вестиме їх, а не судитиме, в якій вони матимуть право просто перебувати з усім особистим, що принесуть зі собою, і братимуть участь у цілющій та люблячій силі Ісуса Христа, навколо Якого гуртується спільнота вірних.
Наявність ще однієї туги доводиться мені констатувати в багатьох людей: туги за пізнанням Бога. Водночас я чую нарікання, що для чималої когорти людей Бог є далекий і абстрактний. В Ісусі Бог видимо виходить нам назустріч. У Ньому Бог стає для нас та наших почуттів доступний. У біблійних історіях нам прояснюється образ Христа. А в Церкві образи Христа ми можемо оглядати.
У лику Ісуса нам дозволено споглядати Бога. Безпосередньо Бога ми не можемо бачити. Він весь час прихований від нас. Також і в лику Ісуса ми не можемо бачити Бога безпосередньо. Але в Ньому нам засвічується образ Бога. І ми маємо слова Ісусові.