Для нас, християн, Бог є справжньою метою нашого життя. Але повсякчасним шляхом до Бога є втілений Бог Ісус Христос. У Ньому Бог стає людиною. Він проповідує нам правдивий образ Бога та постійно звільняє нас від наших власних оманних ілюзій, які ми накидаємо на Бога.
Коли християнство насамперед є особистим зв’язком з Ісусом Христом, то в цьому для мене виявляється щось суттєве, що саме в діалозі з іншими релігіями видається мені важливим. Сьогодні модно говорити про безособовий образ Бога, що проповідують нам передусім східні релігії. Звісно, що ці релігії вказують на те, що ми не сміємо втиснути Бога надто обмежено в рамки нашого людського, по-західному вираженого поняття про особу: Бог є Особою в інший спосіб, аніж ми це собі уявляємо.
Бог завжди є одночасно особовим і понадособовим. Християнське богослов’я теж каже, що поняття Бога повинні бути як катафатичними, так і апофатичними. Бог стоїть понад нашими поняттями: Він не є особою, але й Він є не меншим за особу. Ганс Кюнґ наводить з ділянки фізики поняття комплементарності. Бог є “за усякої над особистісності справжнім співрозмовником, Який прихильний до людей і неодмінно надійний” (Küng, Das Christliche 223).
В Ісусі Бог отримав особистий лик. В Ісусі ми досвідчуємо Бога як Особу, що зустрічається з нами й промовляє до нас. І ця Божа особа відображає нашу віру. Віра, – як висловлюється Йосиф Рацінґер, – це віднайдення особи Бога, яке провадить мене і дарує обітницю незнищенної любові серед повної непевності та крайнього незадоволення від людей (Ratzinger, Einführung 53).
Зв’язок з Ісусом Христом відкрив щось суттєве про наші стосунки з Богом. Мені доводиться зустрічати багато людей, які перебувають у духовному пошуку, які говорять про безособового Бога та вважають цю точку зору життєдайною. Проте часто цим вони лишень прикривають відсутність власних стосунків з іншими людьми. Оскільки вони нездатні на справжні особисті стосунки, їм потрібен образ Бога, Який уневажнює людські стосунки або перестрибує через них. Вони говорять про єдність з Божественним. І цього їм вистачає. Проте вони не є відкриті, щоб по-справжньому зустрітися з кимось.
Також і для нас, християн, поєднання в одне з Богом становить нашу останню мету. Але це є особове поєднання, поєднання з Особою, це звершення нашої найглибшої туги за любов’ю.
Для мене образ Бога завжди пов’язаний з образом самого себе. Коли ми, християни, трактуємо наш зв’язок з Ісусом Христом за сутність нашої віри, тоді воно щось нам говорить і про наш образ людини.
Християнський образ людини характеризується розумінням особовості. А особовості притаманна зустріч. “Становлення мого Я відбувається біля чийогось Ти” (пор. Бубер), – так описує єврейський філософ Мартін Бубер розвиток особи, що відбувається через зустріч. Бубер пов’язує це не тільки з “Ти”, особовістю іншої людини, а й із “Ти”, особовістю Бога.
Звичайно, ми, християни, не сміємо твердити, що ми більше, ніж інші, здатні на стосунки. Сама лиш віра ще не допомагає людині встановити особисті стосунки з іншими людьми чи з Богом. Але християнська віра полягає в тому, що ми відкриваємо таїнство нашого буття через Особу і стаємо здатні зустрічати один одного по-справжньому, щоб виходити з зустрічі преображеними. Наголошування на особовості Бога, яку ми знаходимо в словах Ісуса, є вкрай актуальним для політичного богослова Йогана Баптиста Меца. Мец спостерігає наявність у нашому суспільстві релігії без Бога: “Поширюється нове захоплення релігією, яке радше можна було б окреслити як нове захоплення міфами, переважно серед інтелектуалів, а також менеджерів та комп’ютерних операторів, усіх тих, хто повертається від своїх обплутаних електронною мережею робочих місць. Їх фантазія мріє відпочити від безликого комп’ютера. Релігія як компенсаційний міф на дозвіллі позначена кон’юнктурою” (Metz/Peters 23).
У цій специфічній “релігії” Мец зауважує відсутність стимулу для облаштування світу. Він також не добачає тут суспільно-критичної функції релігії. У модерних міфах він бачить релігію лише як “міфічне завороження душі, психологічно-естетичне припущення невинності для людини, яка весь есхатологічний неспокій затамувала в мрії про повторення тієї ж самої історії або – що ще більш схоже на релігію – у паростках фантазій про мандрування душі та реінкарнацію” (там само 24). Мец на противагу цьому акцентує на відкритості питання щодо цілком іншого Бога, Який викликає в нас невдоволення, Який промовляє до нас в Ісусі Христі і не завжди тільки схвалює наші спроби самозаспокоєння. Для мене тут чітко виявляється один важливий аспект християнської мови про Бога. Ми не маємо права сприймати Бога як “осягнення щастя шляхом уникання страждання та журби” Бога (там само).