Часто слова нашого Господа є водночас і різкішими, і милосерднішими, ніж слова теологів. Він нічого не говорить про необхідність остерігатися земної любови, боячись нас образити. Він говорить щось, що шмагає наче батіг, збиваючи її з ніг, як тільки вона перешкоджає нам Його наслідувати: „Коли хто приходить до Мене, і не зненавидить свого батька та матері, і дружини й дітей, і братів і сестер, а до того й своєї душі, той не може буть учнем Моїм!“ (Лк. 14:26).
Але як ми маємо розуміти слово зненавидить? Невже Сама Любов наказує нам те, що ми зазвичай маємо на увазі під ненавистю: плекати відразу, радіти з чужого горя, отримувати насолоду від заподіяної шкоди? Це майже протиріччя в термінах. Думаю, наш Господь саме „ненавидів” св. Петра, коли сказав: „Відійди від Мене“. Ненавидіти означає відкидати, відвертати лице, не йти на жодні поступки Коханій, коли Кохана говорить, як би це не було солодко, як би це не було жалісно, словами Диявола. Слуга, каже Ісус, який намагається служити двом панам, „ненавидітиме“ одного і „любитиме“ іншого. Тут, звичайно, не йдеться лише про почуття відрази чи вподобання. Слуга належатиме одному, годитиметься з одним і працюватиме на одного, а не на іншого. Задумаймося ще раз: „Я Якова був покохав, а Ісава зненавидів“ (Мал. 1:2-3). Як усе це, що називається Божою „ненавистю“ до Ісава, зображене в самій історії? Зовсім не так, як ми могли б сподіватися. Немає, звичайно, підстав припускати, що Ісав закінчив погано і був утраченою душею; Старий Заповіт ані тут, ані деінде нічого про це не говорить. Із того, що нам відомо, земне життя Ісава було, у звичному сенсі, набагато благословеннішим, ніж життя Якова. Це Яків проходить крізь усі розчарування, приниження, терзання і тяжкі втрати. Але він має те, чого не має Ісав. Він – патріярх. Він передає єврейську традицію, передає покликання і благословення, стає предком нашого Господа. „Любов“ до Якова, здається, означає прийняття Якова на високе (і болісне) покликання; „ненависть“ до Ісава – його відкинення. Йому відмовили, він не „набирає балів”, він непридатний для цієї мети. Тому у вирішальний момент ми повинні відкинути чи дискваліфікувати наших найближчих і найрідніших, коли вони стають між нами і нашим послухом Богові. Він знає, що це скидатиметься для них на ненависть. Але ми не повинні грати на жалю, який відчуваємо; ми повинні бути сліпими до сліз і глухими до благань.
Не скажу, що це легкий обов’язок; для одних він – надто легкий, для інших – важкий майже до нестерпности. Але всім важко розпізнати, коли настає привід для такої „ненависти”. Наш темперамент обманює нас. Лагідним і ніжним – закоханим чоловікам, покірним жінкам, люблячим до нестями батькам, чемним дітям – буде нелегко повірити, що такий момент настав. Самовпевнені люди з жилкою хулігана повірять у нього дуже скоро. Саме тому надзвичайно важливо керувати нашою любов’ю так, щоб необхідности в такій «ненависті» взагалі не виникало.
Як це може відбуватися, можна побачити на далеко нижчому рівні, коли поет рояліст[1] говорить своїй коханій, ідучи на війну:
- Я б не міг любити тебе, кохана, так сильно,
- Якби честь не любив я більше.
Є жінки, для яких такий аргумент був би абсурдним. Честь для них – це лише одна з тих дурниць, про які говорять чоловіки; словесне виправдання, обтяжлива обставина злочину проти „закону любови“, який поет якраз збирається вчинити. Ловелас може сміливо його використовувати, бо його дама – це дама рояліста, яка вже приймає, так само, як і він, вимоги Чести. Йому не потрібно її „ненавидіти“, відвертати від неї лице, бо вони обидвоє визнають той самий закон. Вони погодилися і зрозуміли один одного стосовно цього вже давно. Завдання навернути її на віру в Честь не стоїть зараз, коли треба приймати рішення. Це є та попередня, вкрай необхідна, домовленість, коли на карту поставлено набагато більше, ніж Честь. Занадто пізно, коли настає криза, починати говорити дружині, чоловікові, матері чи другові, що весь цей час ви їх любили, поки це «не перешкоджало любові до Бога». Ми повинні попереджати своїх рідних, – не раптом, ні з сього ні з того, не прямо, а всім своїм життям, тисячами повсякденних рішень. І справді, реальна розбіжність із цих питань повинна була дати про себе знати ще завчасно, щоб взагалі запобігти укладенню шлюбу чи виникненню Дружби. Справжня любов – не сліпа. Олівер Елтон[2], говорячи про Карлайля й Міля, сказав, що вони розходилися в питаннях справедливости, і що це розходження було природньо фатальним „для будь-якої дружби, гідної називатися цим іменем“. Якщо в настановах Коханої особи криється „Все“ – справді все – „задля любови“, то її любов не варта уваги. Така любов не пов’язана правильним чином зі Самою Любов’ю.
Це підводить мене до підніжжя останнього стрімкого підйому, який ця книга мусить спробувати подолати. Ми повинні спробувати встановити зв’язок між діяльністю людини, яка називається „любов’ю“, і тією Любов’ю, якою є Бог, дещо чіткіше, ніж ми робили це досі. Ця чіткість може, звичайно, бути лише моделлю чи символом, що, звичайно, не виправдає наших сподівань за якийсь час, а навіть поки ми будемо її використовувати, потребуючи корекції інших моделей. У стані Благодаті найсумирніші з нас можуть мати якесь „знання через знайомство“ (connaitre), якийсь „присмак“ Самої Любови; але людина, навіть у стані найвищої святости та інтелекту, не має прямого „знання про“ (savoir) первинне Буття – лише аналогії. Ми не можемо бачити світла, але завдяки світлу ми можемо бачити речі. Твердження про Бога – екстраполяція знання про інші речі, які божественне просвітлення дає змогу нам пізнати. Всі ці застереження зводяться до того, що, маючи на меті викласти свої подальші думки чітко (і не надто довго), я можу здатися надто впевненим, яким я аж ніяк не є. Я був би божевільним, якби так було. Сприймайте це як чиїсь фантазії, майже міт. Якщо щось буде для вас корисним, скористайтеся ним; якщо ні, викиньте його з голови.
[1] Люїс вживає слово Cavalier, що дослівно означає вершник, кавалерист. Тут воно має історичне значення: рояліст, прихильник короля Карла І під час громадянської війни в Англії.
[2] Oliver Elton (1861 – 1945) – англійський літературознавець. Найвизначніша праця – «Огляд англійської літератури» A Survey of English Literature (1730-1880), у шести томах.