Манфред Енґелі[1] по-своєму зображає взаємозв’язок стосунків з Богом та між подружжям:
«Стосункам кожного подруга з Богом належить найвищий пріоритет. Лише тут природна потреба любови зможе знайти своє повноцінне задоволення, бо сама людська любов не в змозі дати життя. Від Бога та з Його прикладу ми можемо навчитися, що насправді означає незалежна любов: вона безумовно приймає іншу сторону, непохитно зберігає вірність та ніколи не розчаровується. Основа цієї любови не лежить у позитивних якостях її обранця, а у власному серці, в якому мешкає свобода. Господь щедро обдаровує людину такою любов’ю до її партнера, якщо вона визнає брак цієї любови і гаряче про неї просить. А коли Бог посилає їй імпульси тої любови, вона їх поширює далі.
Слід плекати внутрішню свободу, щоб так любити свого обранця. Аби така свобода народилася, варто позбутися від прив’язання до своєї половинки. Дуже важливо не обтяжувати свого чоловіка чи свою дружину власними правилами, вимогами та умовами. Варто позбутися бажання виховувати та формувати свою половинку на свій лад. Слід уникати бажань створити гармонійний симбіоз. Визволити свого партнера, віддаючи його на власну відповідальність перед Богом.
“Бога повинно слухатися більш, як людей!” (Дії 5:29). Цей вислів стосується також і подружжя, а саме обох партнерів. Особисту відповідальність за всі свої вчинки людина несе перед Богом, а не перед своєю дружиною чи своїм чоловіком. Вона провинилася перед Господнім законом. Хто справді бажає здійснювати Божу волю, не повинен панічно турбуватися про повагу свого обранця. Хто слухає Бога, не зобов’язаний задовольняти людину. Хто страхається Бога, не має боятися людей.
Тут дуже важливо розрізняти, що в подружніх відносинах належить до “вишньої” сфери, сфери Бога, а що лежить на горизонтальній площині взаємин. До прямих взаємин чоловік-дружина належить все, що надихає мою половинку, що виражає мою любов та вдячність до неї і що дозволяє їй взяти участь у моїх думках та переживаннях. Однак те, що ми хотіли б змінити у своїй дружині чи своєму чоловікові, що нам у них не подобається, наші страхи за них і про них, наші негативні почуття щодо них – все це краще перетворити на молитву до Бога і послати у «вишні» простори. Все те, що пройде крізь божественні очисні споруди, Господь перетворить у смачну питну воду, якої може напитися наш обранець. Лише з цього джерела можна зачерпнути значно більше, тому що Бог є майстром підбадьорення. Після того, коли ми віддамо всі ці речі в Божі руки, зможемо розпочинати конструктивні бесіди зі своїми коханими»[2].
Одного дня ми з подивом усвідомимо, що ці розмови стають щораз то глибшими, і ми обговорюємо ті речі, які раніше були справжнім табу в нашому сімейному колі.
Пригадую одну нічну бесіду зі своєю першою дружиною. Ми обоє довго не могли заснути, тому почали говорити. Ця бесіда переросла в глибоке та приємне ділення думками. Коли заспівав сусідський півень, ми побажали одне одному солодких снів на ці останні хвилини ночі, які в нас ще залишилися. А в останню мить моя дружина додала: «Дякую за таку щиру і добру розмову». Ось тоді я справді вже не міг спати. Завдяки цим словам я усвідомив, що ми вже так давно не практикували цих «добрих розмов».
У вихованні дітей ми також зобов’язані вибудовувати подібні «очисні споруди». Варто посилати всі актуальні проблеми до небес. На відміну від подружніх відносин, у процесі виховання дітей перед нами постає додаткове запитання: Що більше користується попитом – педагогічні прийоми чи виховне невтручання? Що краще – вживати рішучих заходів чи вдаватися до поблажливости та очікування? Що пустити в дію – батьківську відповідальність чи свободу особистої відповідальности кожної дитини? Такі рішення не слід перекладати на Божі плечі. Як батьки ми повинні діяти. Окрім того, ми повинні завжди просити Бога вносити ясність у наші внутрішні суперечності.
* *
Слово Анни: Читаючи розповідь Гайнца про подружжя, у мене склалося таке враження, що йому про це легко писати. Він зі своєю першою дружиною, аж до її смерти, жив щасливим подружнім життям. Натомість, лише мій другий шлюб, який я маю щастя переживати з ним, допоміг мені сформувати цілісну врівноважену картину. Мій перший шлюб тривав двадцять років і був дуже складним. Уже на початку спільного життя виявилося, що мій перший чоловік психічно хворий. Практично увесь цей час він проводив у психіятричній лікарні.
Дуже важко вести подружнє життя із психічно хворою людиною. Природно, що всі подружні пари мріють про гармонійне співжиття та прекрасне майбутнє. Це ж так гарно! Однак мало хто готовий припустити, що майбутні чоловік або дружина хворі, чи можуть захворіти. І я також не виняток. Проте ця історія почалася значно раніше.
Ми з подругою закінчили другий навчальний семестр. Оскільки ми старанно вчилися і важко працювали, щоб заробити грошей на подорож Європою, то врешті вирішили її влаштувати. Тоді найдешевшою була десятиденна морська подорож з Нью-Йорка до Гавру (Франція). А звідти потягом вирушили до Швейцарії, де зупинилися в батьків знайомих студентів. Так розпочалося наше особливе знайомство з цією прекрасною країною та її мешканцями.
Ми з подругою виросли в пустелі Арізони, де навколо кактуси та пісок. Отож, ми з першого погляду закохалися в цю країну, яка так відрізнялася від звичних для нас краєвидів своїми зеленими лугами, озерами та горами. Звідси вирушали в подорож різними європейськими країнами. Тоді, у час справжніх пригод, нас не полишало відчуття, що хтось дбайливо оберігає нас він небезпек.
Через десять місяців ми повернулися кораблем додому. На борту цього корабля пливли студенти з усього світу. Одного вечора ми організували міжнародний вечір талантів. Молоді люди представляли різні культурні надбання своїх націй: співи, танці, вірші, вистави тощо. Два швейцарці в червоному одязі заспівали кілька народних пісень. Мені сподобався темноволосий хлопчина з гітарою. Пізніше, на моє здивування, він запросив мене до танцю. У перерві між танцями він розповів мені, що вірить в Ісуса Христа. Вперше в житті я зустріла людину, яка переживала глибокі стосунки з Богом і не приховувала цього. Я відповіла йому, що не дуже знайома з Ісусом. Та все ж ця розмова зродила в мені давню тугу.
Наступні дні ми багато розмовляли про християнську віру, допоки не прибули до Нью-Йорка. Ми з подругою запросили обох друзів продовжити свою подорож і погостювати в Арізоні. Після того короткого візиту сталося так, що ми з темноволосим швейцарцем закохалися одне в одного. Він повернувся до Швейцарії, а я постановила згодом до нього приїхати.
* *
Після мого повернення до Швейцарії, ми разом почали відвідувати спільноту L’Abri. В одному селі кантону Ваадт доктор Френсіс Шефер та його дружина Едіт заснували організацію, в якій люди різних національностей, що шукають сенс життя, могли дискутувати між собою з різних питань християнської віри. Після численних розмов із консультанткою Шейлою Бірд я дуже тверезо і свідомо вирішила віддати провід свого життя в руки Ісуса Христа. Нарешті я віднайшла спокій та відповідь на свої багаторічні пошуки Бога!
Під час нашого перебування в цій спільноті ми заручилися. Шейла Бірд, як освічена медсестра, соціяльна працівниця та духовна провідниця, помітила в моєму нареченому різкі перепади настрою. Вона звернулася до мене зі своїми побоюваннями і сказала, що він може бути психічно хворий. Я була закохана і захоплена вірою в Ісуса Христа і відповіла тій жінці, що ми християни і зможемо все гідно перенести, її спостереження незабаром справдилися. Однак вона не звинувачувала мене в тому, що я її не послухалася, а навпаки, допомагала мені впродовж років, аж до своєї смерти, своїми фаховими знаннями та розумінням. Завдяки нашим розмовам мої відносини з Богом ставали все міцнішими, і я тоді зрозуміла, що таке духовний супровід.
Не просто описати, як важко було жити мені і нашим дочкам з психічно хворим чоловіком. Він був глибоко чутливою та обдарованою людиною і також страждав, тільки по-своєму. Інколи в нього був неймовірно радісний настрій. Тоді бувало й таке, що він прокидався серед ночі, аби провідати старих друзів без жодної причини. А потім раптово впадав у важку депресію, що заважала йому виконувати його працю. Коли стали виявлятися суїцидні нахили, лікар приписав йому стаціонарне лікування. Там він провів шістнадцять років із двадцяти років нашого подружнього життя.
А поміж тим були зовсім непогані часи, він міг займатися улюбленими справами. Йому, вчителю за освітою, було дуже важко відмовитися від професійної праці. Крім того, він не відчував у собі сил, щоб виконувати обов’язки чоловіка та батька. То було наше спільне страждання. Я мусила підтримувати його і водночас самостійно виховувати наших дівчаток. Та інколи відчувала, що мої сили вичерпані до краю.
Найбільш самотніми ми чомусь почувалися в неділю. Для душевно хворих святкові дні особливо складні. Мені спало на думку, а що якби в цей день «біс зник». Друзі з нашої церковної спільноти були нам величезною підтримкою в той нелегкий час. Наша дружба росла. Мене зворушувало те, що стільки людей постійно за нас молилися. Лише так я усвідомила, що не повинна нести цього тягаря самотужки. Ті часи залишили в моїй свідомості глибокий слід. Я зрозуміла це нещодавно, коли показувала фотоальбом своєму п’ятнадцятилітньому внукові. Він довго мовчки переглядав фотографії, а тоді поглянув на мене і сказав: «Бабусю, на цих фото ти виглядаєш старшою, ніж сьогодні!».
Згодом я дізналася, що повинна час від часу оберігати себе від виснажливих щоденних негараздів, аби по-справжньому одужати. Тоді я помітила: коли мені вдавалося бути доброю матір’ю, то це йшло на користь усім. Мої дочки також потребували іноді забути про це горе та відпочити. Ми старалися черпати нові сили в літніх таборах, на канікулах у селі, у тижневих відпочинках на природі разом зі мною.
Мені б хотілося написати, що мій чоловік переміг свою страшну хворобу і наша сім’я знову зажила щасливо. Проте це не так. Він не подолав цього непосильного страждання і поклав край своєму життю.
[1] Манфред Енґелі (1937-) – швейцарський педагог, психолог, психотерапевт та подружній консультант, – прим. пер.
[2] Manfred Engeli: Finale Eheseelsorge, Scesaplana: Seewis 2000, c. 14-15.