Ранковий туман над християнською спільнотою

Не лише подружні стосунки та наші сім’ї є полем для навчання мистецтву життя. У кожній християнській спільноті та спільнотному житті на нас чекають подібні випробування.

Співбесіда перед вступом до професійної школи дійшла до середини. Молода жінка, яка сиділа навпроти нас, виглядала свіжо та бадьоро. Вона показувала чималу мотивацію, щоб стати соціяльним педагогом. А коли я сказав їй, що є одна умова – під час теоретичного курсу треба жити в студентському гуртожитку, – вона мало не впала в ейфорію. До такої реакції я не звик. Здебільшого молоді соціяльні педагоги дізнаються, що для них означає обов’язкове життя в спільноті, лише після навчання. Радість цієї дівчини мене заразила. Тоді я подумав: «Вона принесе користь класній спільноті».

Наступного року вона успішно завершила практику перед навчанням і тепер навчається третій місяць на першому курсі. Певний досвід спільного життя в спільноті в неї вже за плечима. І тут вона попросила мене про бесіду. Знову сідає навпроти. Чи це та сама особа? Тепер ця молода жінка виглядає геть пригніченою.

Після довгої мовчанки вона раптом випалює: «Я зовсім по-іншому уявляла своє життя в спільноті. Все-таки життя в християнському середовищі мало би бути більш гармонійним. А там я зустріла замкнутих, вразливих та владних людей. Уже в перший тиждень між нами розгорілися конфлікти. Особливо гострі суперечки в нас виникають з однієї студенткою. Я розмірковую над тим, чи не краще покинути цю справу».

Ця дівчина все-таки не покинула навчання. Вона пережила труднощі і завдяки ним зрозуміла, що життя в спільноті – це не тільки радість, а й серйозні випробування. Раніше вона прагнула зростати в позитивних емоціях серед однодумців. А спільнота допомогла їй не залишитися наодинці із труднощами. Вона ставила перед ними високі вимоги і сама їх не уникнула. Вона розчарувалася, проте це розчарування її зцілило. Неочікувано для себе вона, завдяки навчанню в цій спільноті, опанувала мистецтво реального життя. Цей процес може бути дуже болісним. А стереотипні уявлення про спільне життя можуть призвести до краху та тривалої напруги.

Дітріх Бонгофер[1], який сам був керівником однієї навчальної групи і жив разом зі студентами, додав: «Безліч разів цілісна християнська спільнота розпадалася через те, що вона випадала за рамки свого ідеального образу. Часто в християнських спільнотах прагнуть досконало наслідувати Христа, Який став першим знаком християнської спільноти. Проте саме Божа милість дбає про те, щоб ці мрії зазнали краху. Нас закономірно охоплює велике розчарування в інших людях, у християнах взагалі, а якщо вдасться, то й у нас самих, і лише тоді Господь приведе нас до істинного розуміння християнської спільноти». Процес оздоровлення починається, власне, із цілющого пробудження: «Там, де спадає ранковий туман омріяного образу, починається світлий день християнської спільноти»[2].

Формувати будь-яку християнську спільноту означає йти разом з іншими шляхом пізнання, відчуваючи часто свою провину перед кимось та пробачаючи одне одному. Тут завжди йдеться про зростання, а саме про з’ясування такого питання: «Для чого служить спільнота – щоб перетворити когось на вільну, сильну та зрілу особистість чи радше зробити його несамостійним та залежним?» (Дітріх Бонгофер). Якщо ми не розвиваємо свою особистість та віру, то життя церковної спільноти, організації чи комітету, до яких належимо, переживатиме застій. При цьому віра та особистісний розвиток не можуть йти окремо. Тому ми повинні завжди ставити собі запитання: Що є справжньою метою наших суперечок? Спільне завдання, богословські чи організаційні питання? Чи, може, вся справа в розподілі влади?

Якщо ми, у дусі цитати Бонгофера, «розчаруємося», то навчимося позбуватися надуманих і так жаданих ідеалів. Лише тоді усвідомимо, що спільне життя та спільна праця – це прекрасна нагода не лише пережити задоволення, а й узяти на себе відповідальність.

А чи скористаємося цим шансом, залежить також і від того, як глибоко ми усвідомимо факт, що наша цінність не залежить від наших суспільних та професійних досягнень. І навіть не від міри уваги та визнання, які ми отримуємо. Перебувати завжди в дорозі, щодня приймати життєві обставини, відповідати на щоденні випробування – означає жити Божою обіцянкою: «Через те, що ти став дорогий в Моїх очах, шанований став, й Я тебе покохав» (Іс. 43:4). Тоді приходить спасительне розуміння, що наше життя нам не належить, а повністю поміщається в надійних Божих долонях.


[1] Дітріх Бонгофер (1906-1945) – теолог, німецький лютеранський пастор, – прим. пер.

[2] Dietrich Bonhoeffer: Gemeinsames Leben, Kaiser: München, 1987, c. 23 і 25.

Попередній запис

Божественні очисні споруди

Наступний запис

Вписана на серці