Під Еросом я, звичайно, розумію той стан, який ми називаємо „бути закоханим“; чи, якщо бажаєте, тип любови, „в“ якій перебувають закохані. Декого з читачів, напевно, здивувало те, що в попередньому розділі я охарактеризував Прив’язаність як любов, в якій наші пережиття найбільш наближені до тваринних. Звичайно, можна було б запитати, чи наші статеві функції зближують нас однаковою мірою. Це, поза сумнівом, так, якщо говорити про статевість людини загалом. Але я не хотів би зосереджувати свою увагу на людській статевості як такій. Статевість є предметом нашого зацікавлення лише як складова частина комплексного стану „закоханости“. Те, що статевий досвід можливий без Еросу, без кохання і те, що Ерос містить інші речі, крім статевого життя, я приймаю як вихідне твердження. Іншими словами, я досліджую не статевість, спільну для нас і тварин, чи навіть спільну для всіх людей, а її різновид, притаманний суто людині, який розвивається в межах „любови“ – те, що я називаю Еросом. Плотський чи тваринний статевий елемент в Еросі я називатиму (за давньою традицією) Венерою. Під Венерою я розумію статевість не як щось приховане чи неусвідомлене – так, як її досліджує психоаналітик, – а в абсолютно очевидному значенні; те, що розуміють під статевістю особи, яка її переживає; чию статевість можна довести шляхом простих спостережень.
Статевість може діяти без Еросу або як частина Еросу. Поспішу додати, що я проводжу це розрізнення тільки для обмеження предмету нашого розгляду і без якогось морального підтексту. Я зовсім не підписуюсь під поширеним переконанням, що саме наявність чи відсутність Еросу робить наш статевий акт „нечистим“ або „чистим“, поганим або добрим, незаконним або законним. Якщо всі, хто єдналися в статевому акті без закоханости, варті осуду, то ми не можемо похвалитися своїм походженням. Адже на світі саме так часто і трапляється. Більшість наших предків одружувалися зовсім юними з партнерами, обраними батьками на умовах, що не мали нічого спільного з Еросом. Вони вступали в акт із, так би мовити, лише єдиним „пальним” – тваринним потягом. І вони, чесні християнські чоловіки і жінки, чинили правильно, корячись своїм батькам, сповняючи один перед одним свій „подружній обов’язок“ і виховуючи свої сім’ї в страху Божому. І навпаки, цей акт, вчинений під впливом всеохопного і райдужного Еросу, що відводить почуттям незначну роль, легко може бути простим перелюбом, тягнути за собою розбите серце дружини, обман чоловіка, зраду друга, осквернення гостинности та покинення своїх дітей. Господь не хоче, щоб розрізнення між гріхом та обов’язком залежало від відтінків почуттів. Для виправдання (чи засудження) цього акту є набагато прозаїчніші та чіткіші критерії: чи була дотримана обіцянка, чи ні; справедливо це чи ні; милосердно це чи жорстоко; в дусі покори чи непослуху.
Я не розглядатиму тут просту статевість – статевість без Еросу – не з огляду на мораль, а просто тому, що вона не стосується нашої теми.
Для еволюціоніста Ерос (людський різновид) – це щось, що виростає з плотського, складніша форма та розвиток прадавнього біологічного імпульсу. Проте думаймо, що саме так все відбувається у свідомості індивіда. Можливо, хтось спочатку відчув простий статевий потяг до жінки, а тоді перейшов до глибшої стадії й закохався в неї. Але я сумніваюся, що це типовий приклад. Дуже часто спочатку настає просто зачарування, захоплення Коханою – загальне, незрозуміле цілковите захоплення нею. Чоловік у такому стані справді не має часу думати про секс. Він надто зайнятий думками про особу. Той факт, що вона – жінка, є набагато менш важливим, ніж те, що вона – це вона. Його переповнюють прагнення, але ці прагнення можуть не мати сексуального забарвлення. Якщо б ви запитали його, чого він хоче, чесною відповіддю була б: „Не переставати думати про неї”. Його любов споглядальна. І коли на пізнішій стадії прокидається явний статевий елемент, він не відчуватиме (якщо тільки не перебуватиме під впливом наукових теорій), що весь цей час саме це було в основі всього. Він радше відчує, що приплив Еросу, зруйнувавши багато піщаних замків та збудувавши острови з багатьох скель, тепер нарешті сьомою тріумфальною хвилею залив і цю частину його природи – маленький ставок звичайної статевости, який був там на його узбережжі до припливу. Ерос входить у нього як завойовник, захоплюючи та розмінюючи на свій лад одну за одною установи захопленої країни. Можливо, він завоював уже багато територій перед тим, як дійти до сексу; він змінить і його також.
Ніхто ще так коротко і влучно не вказував на природу цієї реорганізації, як Джордж Орвел, який не сприймав її, віддаючи перевагу статевості в її природному стані, не зараженому Еросом. У романі „1984“ його жахливий герой (наскільки менше подібний на людину, ніж чотириногі персонажі його твору „Тваринна ферма“!) перед тим, як оволодіти героїнею, вимагає запевнення: „Тобі подобається це робити? – запитує він. – Не тільки зі мною, а й взагалі?“. Він не задоволений, аж поки не отримує відповіді: „Я це обожнюю“. Цей короткий діялог дає визначення відмінности. Статеве бажання, без Еросу, хоче це, річ у собі; Ерос хоче Кохану.
Ця річ – чуттєве задоволення, тобто процес, який відбувається в тілі. Ми вживаємо дуже невлучну ідіому, коли говоримо про хтивого чоловіка, який шастає вулицями в пошуках здобичі, що він „хоче жінку“. Коротше кажучи, саме жінки він не хоче. Він хоче задоволення, а жінка в цьому випадку виступає необхідним апаратом. Те, наскільки він переймається жінкою як такою, можна виміряти його ставленням до неї через п’ять хвилин після отримання задоволення (використавши цигарки, пачку викидають геть). Натомість Ерос спонукає чоловіка жадати не жінку загалом, а одну конкретну жінку. Якось таємниче, але абсолютно беззаперечно закоханий прагне саме Коханої, а не задоволення, яке вона може дати. Жоден закоханий у світі не прагнув обіймів жінки, яку кохає, у результаті розрахунку, навіть несвідомого, що вони будуть приємнішими, ніж обійми іншої жінки. Замислившись над цим, він, поза сумнівом, прийшов би до думки, що так воно і є. Але поставити це питання – означає цілковито вийти зі світу Еросу. Єдиний відомий мені чоловік, який коли-небудь ставив його, – Лукрецій[1], але він точно не був закоханий, коли це зробив. Цікаво простежити його відповідь. Цей відвертий ласолюб заявив, що, на його думку, любов, по суті, послаблює статеве задоволення. Емоції відволікають, шкодять холоднокровності і критичності рецепторів його піднебіння. (Великий поет, але „Господи, якими бестіями були ці римляни!“)
Читач зауважить, що таким чином Ерос чудово перетворює Потребу-задоволення в найбільше зі всіх задоволень-поцінувань. Для Потреби-задоволення цілком природньо показувати нам об’єкт тільки стосовно нашої, навіть миттєвої, потреби. Але в Еросі Потреба на своїй найвищій стадії бачить об’єкт дуже чітко, як річ, саму по собі варту захоплення, набагато важливішу від її стосунку до потреби закоханого.
Якби ми всі не відчули це на власному досвіді, якби керувалися тільки логікою, то, напевне, піддали б сумніву концепцію, що потреба в людині відрізняється від потреби задоволення, комфорту чи послуги, які вона може надати. І це, звичайно, важко пояснити. Самі закохані частково (далеко не до кінця) намагаються пояснити це, коли говорять, що хочуть „з’їсти“ один одного. Мільтон[2] знайшов ще краще пояснення, змальовуючи ангельські створіння зі світляними тілами, які можуть досягнути повного взаємопроникнення замість простих обіймів. Чарльз Вільямс[3] так виразив це словами: „Люблю тебе? Я є ти“.
Без Еросу статеве бажання, як і будь-яке інше, стосується нас самих. У межах Еросу воно стосується радше коханої. Воно стає майже способом сприйняття і цілковито способом вираження. Воно здається об’єктивним, чимось поза нами, у реальному світі. Саме тому Ерос, хоча він і є царем насолоди, завжди (коли перебуває на висоті) вважає задоволення чимось другорядним. Думати про нього – означало б зануритися знову в себе, нашу власну нервову систему. Воно вбило б Ероса, так само, як ви можете „вбити“ найкращу панораму гір, розмістивши її всю на власній сітківці ока. А втім, про чиє задоволення ми говоримо? Бо перше, що робить Ерос, – стирає розрізнення між даванням і прийманням.
[1] Titus Lucretius Carus (бл. 99-95—55 до Р. Х.) – давньоримський поет і філософ-матеріяліст. У своїй творчості, зазнаючи впливу еллінських атомістів, розмірковував над числом світів у космосі. Збереглася філософська поема Лукреція під назвою «Про природу речей» (De rerum naturae).
[2] John Milton (1608 – 1674) – англійський поет, прозаїк та політичний діяч, відомий своєю поемою «Втрачений рай» (Paradise Lost).
[3] Charles Walter Stansby Williams (1886 -1945) – британський поет, романіст, драматург та літературний критик.