«Людину визначає її здатність почути Божий поклик»[1].
Я виходитиму із дуже важливого твердження папи Івана Павла II. На початку свого понтифікату в серії авторських катехитичних повчань про шлюб він згадує той факт, що людина є позначеною гріхом, проте головно вона є істотою покликаною: «Аналіз слів, які Христос промовив у Нагірній проповіді … веде нас до переконання, що людське серце не є стільки звинувачене та засуджене Христом через похіть, скільки спершу і перш за все покликане. Тут проявляться чітка розбіжність між антропологією Євангелія та деякими впливовими представниками сучасної герменевтики людини (яких називають вчителями підозри)»[2].
Поняття «поклик» є засадничим, воно – у центрі біблійного бачення людини і чітко вказує на розмежувальну лінію між баченням людини, яке вірне Євангелію, і баченням, що йому чуже або протилежне до нього.
Зауважмо спершу, що тема Бога, який являється людині і запрошує її до відповіді, є наскрізною у Святому Письмі – як у Старому, так і в Новому Заповітах. Згадаймо численні розповіді про покликання зі Старого Заповіту (Аврам, Мойсей, хлопчина Самуїл, Ісая, Єремія…)[3]. Вони фігурують серед найгарніших текстів Біблії, бо в них відчуваємо особистісний характер стосунків між Богом і людиною. У них бачимо людину з її слабкістю, ваганнями, але також з її відкритістю, здатністю сказати «так». У цих текстах пізнаємо Бога в Його суверенності і водночас у Його милостивій ніжності до Свого творіння. У них бачимо, що втручання Бога здатне показати як новизну в житті людини захопливі й непередбачувані шляхи, які Він може відкрити в її існуванні, плідність, яку Він здатен їй дати.
У Новому Заповіті також є багато персонажів, які усвідомлюють, що глибоким змістом свого життя завдячують зверненню до Бога через Христа. Згадаймо хоча б апостола Павла. Читаючи його послання, констатуємо, наскільки часто він звертається до цієї теми. Апостол Павло усвідомлює, що уся цінність його життя в поклику, який він у захопливий спосіб отримав дорогою в Дамаск. Будь-яка благодать, будь-яке життя, будь-яка плідність, будь-яка справжня моральна поведінка є результатом відповіді на Божий поклик. Це слово часто виходить з-під пера апостола Павла: коли він посилається на класний досвід і тоді, коли закликає спільноти, якими опікується, бути вірними поклику, отриманому від Бога через Христа. Виберімо серед багатьох одну цитату: «Павло, волею Божою покликаний за апостола Ісуса Христа, і брат Состен, Божій Церкві, що в Коринті, посвяченим у Христі Ісусі, покликаним святим, зо всіма, що на всякому місті прикликають Ім’я Господа нашого Ісуса Христа, їхнього і нашого, благодать вам і мир від Бога Отця нашого й Господа Ісуса Христа!» (1Кор. 1:1-3).
Можемо ствердити, що поняття «поклик» певною мірою є тим, що творить єдність усього Святого Письма. Незважаючи на різноманітність авторів, епох, стилів, ментальностей, усі книги Біблії свідчать про той самий засадничий духовний досвід: Бог вступає в діалог з людиною, пропонує їй шлях життя і чекає від неї вільної відповіді.
З антропологічної точки зору той факт, що людина є покликаною, не є периферійною дійсністю, чимось, що трапляється лише час від часу, або чимось, що призначене лише для кількох привілейованих індивідуумів, нагороджених особливим покликанням (як, на жаль, ми могли иноді думати). Це не є щось додане до звичного перебігу життя, дещо необов’язкове, без чого людське життя могло б мати свою суть, це – вимір, що структурує і становить нашу ідентичність як чоловіка або жінки. Людина не може існувати вповні сама собою, використовуючи лише свої фізичні, розумові, психічні та почуттєві ресурси. Вона може реалізувати себе, лише відповідаючи на поклики, які їй адресує Бог упродовж усього життя, безперечно в непомітний і таємничий, але дійсний і настійний спосіб.
Посередництво і форми поклику
Божі поклики не є прямими «телефонними дзвінками», їх, безперечно, отримуємо опосередковано, про що матимемо нагоду говорити більш детально далі. Можна згадати Святе Письмо (Боже слово має велику силу звернення!), події з життя, деякі зустрічі, прохання нашого оточення чи наших керівників, внутрішні звернення Святого Духа або ж бажання, які народжуються в нашому серці[4]. Бог ніколи не перестає звертатися до нас за допомогою цих видів посередництва, запрошувати нас іти в тому чи иншому напрямку. І водночас Він дає нам необхідні для цього благодать і силу.
Поклик може стосуватися важливих виборів у нашому житті і стати покликанням у його класичному значенні (покликання до богопосвяченого життя, до подружжя, до особливої місії в Церкві чи суспільстві). Але доволі часто поклики, які нам адресує Бог, стосуються щоденних речей: запрошення до прощення, до акту довіри у важкій ситуації, до послуги, зробленої комусь, кого ми зустріли на своєму шляху, до хвилини молитви… Важливо також «виявити» ці поклики і прийняти їх, бо навіть якщо їхній предмет видається незначним, шлях, який вони нам креслять, обіцяє надзвичайно багате та щедре життя, яке ми й уявити собі не можемо. У кожній відповіді на поклик Бога, навіть якщо він незначний за своєю суттю, є приплив життя, сили, підбадьорення, бо Бог дає Себе тому, хто відкривається Його покликам. Окрім цього, Він поступово вводить нас у справжню свободу, про що йтиметься далі.
[1] Jean-Claude Sagne, Les sacrements et la vie spirituelle, (Таїнства та духовне життя), Médiaspaul, c. 57.
[2] Катехитичне повчання від 9 лютого 1983 року.
[3] Див. Бут. 12:1-15; Вих. 3:1-20; 1 Сам. 3:1-20; Іс. 6:1-13; Єр. 1:1-10.
[4] Можемо виділити троїстий аспект, коли розглядаємо три головні осі цього посередництва: Провидіння Отця (у подіях), слово Сина, натхнення Святого Духа.