Апостол Павло стверджує в Посланні до галатів: «Бо ви, браття, на волю покликані…» (Гал. 5:13). Бог кличе нас до свободи. Ця свобода не дана нам вповні одразу ж, вона поступово і терпляче будуються через вірність відповіді на поклики, які Бог дає нам відчути. Особливістю цих покликів є те, що вони відкривають нам простір свободи, дозволяють нам уникнути різних видів замкнутости, у пастки яких ми можемо легко потрапити. Проілюструймо цю істину кількома способами.
Без поклику людина залишилася б замкнутою у своєму гріху.
Як показує розповідь про створення світу та гріхопадіння в перших розділах Книги Буття, гріх є відмовою від синівського життя та різними видами замкнутости, які з неї випливають. Через гордість людина відмовляється прийняти своє життя та своє щастя з рук Отця в довірливій та люблячій залежності. Вона хоче сама бути джерелом свого життя, внаслідок чого виникає багато сумнівів, страхів, тривог, а також зростає пожадливість. Не чекаючи від Бога нічого иншого, крім щастя, до якого вона прагне, і бажаючи здійснити його сама, людина-грішник з пожадливістю присвоює собі цілий комплекс благ, що, як вона вважає, можуть вдовольнити її: багатство, задоволення, визнання тощо. Не вдаючись до глибокого та вичерпного аналізу форм, яких може набути гріх у нашому житті, я хотів би просто показати, що для деяких із його основних виразів – гордости, страху та пожадливости – поклик пропонує шлях до звільнення.
Відкритість до покликів Бога звільняє від гордости: вона дає перейти від позиції самодостатности, від думки про себе як єдиного господаря свого життя до позиції залежности, відкритости до Иншого, смиренности, довірливого послуху. Вона дозволяє вирватися з пасток пожадливости: кличучи людину, Бог пробуджує і спрямовує її бажання до благ, здатних більшою мірою сповнити її, аніж ті, які є предметом її безпосередніх пожадань. Вона звільняє від страху: відкриваючи себе до покликів Бога, вірний отримує підбадьорення і силу, які дозволяють йому подолати свої страхи і вийти з тісного кола захисту, в якому він часто дозволяє замкнути себе.
У Євангелії, коли фарисеї обурюються, бачачи, що Ісус їсть із митниками та грішниками, Він відповідає: «Не прийшов Я, щоб праведних кликати до покаяння, а грішних» (Лк. 5:32). Ця фраза виражає безконечну милість Бога, який кличе людину не за її заслуги, а з чистої доброти, і який не бажає, щоб вона залишалася в’язнем свого минулого: Він завжди хоче пропонувати їй майбутнє, якими б не були її помилки. Ці слова також дозволяють нам зрозуміти, що найефективніший спосіб виходу з власних гріха та вбогости полягає не в тому, щоб обвинувачувати самого себе та нарікати на себе, а в тому, щоб відкритися до покликів, які нам сьогодні адресує Бог, в якій би ситуації ми не перебували. І найбільш погрузла в гріху особа є покликаною; так їй відкривається шлях до спасення.
Без покликів людина залишилася б замкнутою в межах своєї психіки, своїх уявлень, потягів та вигадок. Я не хочу дискваліфікувати природне функціонування людської психіки, цей доволі складний світ емоцій та уявлень, який кожен носить у собі і який має свою необхідну функцію, цінність та ресурси. Це – одна із засадничих якостей, завдяки якій особа перебуває у зв’язку із собою та світом, який її оточує: усе проходить через психіку. Однак слід визнати, що психічне життя має свої межі і ризики замкнутости, тим паче, що воно позначене глибокою тенденцією до захисту власної ідентичности та до забезпечення власного виживання. Нашому доступу до усієї правди та багатства дійсности можуть перешкодити межі, а иноді й розлади цього комплексу емоцій та уявлень. Між психічним уявленням, яке складається в нас про дійсність, і тим, чим вона є насправді, та її глибинною красою може бути значне розходження. Нас ув’язнює не дійсне, нас ув’язнюють наші уявлення. Подібно ж, гра та значення наших емоцій не завжди є пропорційними до правди речей. Певна дійсність, що має важливе значення, може залишити нас емоційно байдужими, тоді як незначні речі иноді викликають у нас надмір емоцій.
Повертаючись до теми, яку я вже згадував і яка стосується кожної людини, зазначу, що наш образ щастя, психічне уявлення того, що, як ми вважаємо, здатне зробити нас щасливими, часто має лише віддалений зв’язок з істинним щастям, тим, що дійсно може нас сповнити. Драма людства від його початків полягає в такому: бігти за образом щастя, що є культурним і психічним витвором, і ніколи не знайти справжнього щастя. Людина – сьогодні більше, ніж будь-коли – надто намагається керувати своїм життям і контролювати його, здійснювати свої плани, втамовувати свою (законну) спрагу щастя, не усвідомлюючи, що часто вона залишається в’язнем меж того, що її психіка здатна бажати і уявляти. Крім того, останнє не завжди відповідає тому, що справді здатне зробити її щасливою.
Отож, у своєму способі життя людина ризикує залишатися замкнутою у власних психічних витворах, емоціях та уявленнях. У них є частинка правди, яку слід брати до уваги, але вони є обмеженими й иноді оманливими. Вони повинні постійно перетворюватися, щоб відкритися багатству дійсности, яку нам пропонує Бог, дійсности, яка є більш просторою і плідною, аніж будь-який психічний витвір, як це стверджує апостол Павло: «Але, як написано: Чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його!» (1Кор. 2:9).
Відкриття справжньої дійсности не відбувається без болю, зречення, боротьби та агонії. Воно є постійною працею, до якої потрібно повертатися і яка ніколи не завершиться тут, унизу. Але ця праця дозволяє мати щораз багатше і щедріше життя.