Я спостерігаю за тими, хто молиться. Для кого молитва – мета його життя.
Я бажав би ніколи не бачити їх перед мікрофоном чи у світлі телевізійних софітів.
Сподіваюся, що вони не спокусяться на якісь наради чи дискусії, навіть якщо йтиметься про молитву.
Бо їхнє завдання полягає в тому, щоб освітлювати, а не блищати.
Вони знають речі, які можна передавати лише в тиші й без допомоги слів.
Вони перебувають посеред життя, заглиблені в історії, у центр Церкви, і не можуть увійти на сцену марнославства, замаскованого «релігійною проблематикою».
Вони знають лише одне. Вони – люди лише однієї правди. І їх не можна переплутати з тими, хто знає все про всіх.
Вони будують Царство. І буде біда, якщо вони переривають свою працю, щоб з’явитися в супроводі важливих осіб, що гайнують свій час, бавлячись псевдопроблемами.
У них є надзвичайно цінна перлина, і їх не можна використовувати для реклами та пропаганди. Вони не є людьми дня теперішнього, оскільки залучені до вічности.
Вони не знають останнього закону, який у поті чола відкрили вчені, бо роздумують над Словом, завжди таким самим і завжди новим.
Запрошення до круглого столу та на різноманітні з’їзди було б недоречне. Вони не належать до категорії експертів. У них немає спеціалізації, за винятком прив’язаности до справ неба, завдяки якій чітко бачать справи землі, але ж людям треба чогось більше. Справи не такі прості, проблеми треба належно висвітлити, поєднати з належним контекстом, розв’язати – і так далі, і так далі…
Що ж вони знають про складність актуальних проблем? Вони, що задовольняються простотою?
Вони наївні. Позбавлені усього. Вони не переймаються навіть тим, що обминають ідеологію, моди, порядок денний, групи діяльности. У них немає підтримки, вони не належать до «кола».
* *
А проте мені потрібне їхнє мовчання. Я не можу обходитися без їхньої прихованости.
Якщо я не розумію їхнього мовчання, то можу жити ілюзією, що розумію їхні слова. Якщо я не ціную належно їхньої прихованости, то мені нічим не допоможуть їхні публічні виступи.
Вони – люди споглядання, виставлені на Боже світло. І вони не виставляють себе на подив та цікавість публічности, яка охоплена манією духовної екзотики.
Мені достатньо того, що вони там є. Там, де, на щастя, не доходять мікрофони, телевізійні камери, записники репортерів.
Мені достатньо того, що вони є. Недосяжні і не дають згоди на участь у видовищах.
І коли я вмикаю телевізор або коли заходжу до конференц-залу, то зітхаю з полегшенням, не бачачи їх за столом учених.
Я вмію з належною обережністю стежити за цією дискусією. Можу навіть задрімати. Бо це лише полеміки, які дозволяють втекти від основної проблеми.
Звідки я про це знаю?
Просто, «вони» там не присутні.
* *
Дозвольмо, щоб учені дискутували, щоб свої знання дарували глядачам, щоб надавали нам складні рецепти, написані мовою втаємничених.
Почекаймо, поки телевізійні камери закінчать реєструвати першопланові обличчя, руки в постійному жесті напоумлення та осудження, уста, що бризкають доктриною.
Коли врешті згаснуть прожектори, коли ми запрагнемо оздоровитися, звернімося до тих, кого тут не було.
Куди доходить людина споглядання?
Хтось переконує, що в Швейцарських Альпах знайшли червоний пісок зі Сахари, який занесло сюди вітром.
Котроїсь зими я й сам бачив у Вальмаленко над озером Палу, у засипаній снігом околиці, помітні сліди пустельного піску.
Це явище неабияк дивує, однак воно цілком природне.
Так, як природним є те, що завдяки молитві можна подолати неймовірні простори.
Я знаю осіб, які хотіли б осягнути все. Також знаю інших людей, які живуть ілюзією, що дійти можна всюди.
І, на щастя, я зустрічаю людей, які не зрушуються зі свого малого місця адорації, не покидають своєї медитації. І навіть не мріють про далекосяжні вершини.
Вони задовольняються тим, що можуть дістатися до столика, до гірки піску і там клякнути. І звідти вони намагаються передати щось дуже далеко.
Коли я бачу «самозакохану» особу, то хочу запитати:
– Куди ти хочеш дійти?
Але коли я бачу людину споглядання, заглиблену в Бога, то в мене є впевненість, що і мені щось дістанеться.
Я думаю про Отців пустелі.
Я думаю про шлях брата Шарля де Фуко через неймовірні відлюддя Хоггару.
Не достатньо сказати, що його кроки залишили слід.
З тих кроків ми всі черпали сили.