Діялектика «шукання-знайдення» у пустелі вирішується по-особливому.
Пошуки мають несподіване закінчення. Я не зміг би чесно відповісти, чи знайшов. Можу лише засвідчити, що відчув доторк.
Мене доторкнувся голос, мене доторкнулося Слово, оточене Присутністю.
Я не можу задокументувати те, чого досягнув, що здобув. Я лише усвідомлюю, що мене доторкнувся Хтось.
Коли дивишся на ці нескінченні простори, спочатку складаєшся враження, що ти можеш іти, куди хочеш. Але з моменту, коли ти дозволив віднайти себе, інтуїтивно відчуваєш, що Хтось «поведе, куди не захочеш» (Ів. 21:18).
Пустеля – це найпарадоксальніший виклик.
Вона показує безмірну територію, яка дає тобі можливість майже необмеженої втечі, щоб випробувати твою відвагу: відвагу бути зловленим та героїзм безумовної підданости.
Мені видається, що молитва – це предивне обдарування простором.
Ніхто не має стільки території у своєму розпорядженні, як людина молитви. Але цей простір пожертвуваний для того, щоб людина не втікала, щоб унеможливити їй втечу.
Не питайте людину молитви про те, що вона знайшла. Вона не змогла б відповісти на це запитання. Щонайбільше, вона сказала б, що «відчуває неможливість втечі».
А ви повинні повірити, що це і є найщасливіше розв’язання. І що вона ніколи не почувалася настільки вільною, як тоді, коли відчула, що Чиясь рука спочила на її плечі й припечатала його.
«Оточив Ти мене ззаду й спереду, і руку Свою надо мною поклав» (Пс. 139:5).
Ось образ ризику молитви: вже не мати дороги назад.
Так. Молитва – це свобода в момент, в якому ти з радістю помічаєш, що тебе знайшли.
І визнаєш, що гарно «упасти в руки Бога Живого!» (Євр. 10:31).
Люди, які прагнуть
Бог не уділяє Себе досконалим, «чистим».
Він не дозволяє знайти Себе тим, хто має бездоганні документи.
Не дарує Свою присутність як нагороду для того, хто її заслужив.
Бог дозволяє віднайти Себе лише тим, хто голодний і спраглий.
Його дар пропорційний до інтенсивности прагнення.
Віднайдення пам’яті
Їх називають «людьми пам’яті» або «перестороги»[1].
Людина вирушає в пустелю не для того, щоб забути, а щоб віднайти пам’ять.
Натовп нав’язує тобі коротку пам’ять, обмежену до останніх новин, до гасла одного дня. Пам’ять типу «список щоденних покупок».
У пустелі пам’ять звільнена від хаосу буденних хронік, від сенсацій, практичних застосувань, вона повертається до джерела, до давніх подій, до основних цінностей.
На публічній площі ти стаєш об’єктом пропаганди, реклами, повчання. У пустелі тебе досягає «згадування».
Людина, збентежена натовпом, неминуче стає розсіяною. Вона добре поінформована, але легко забуває. Така людина знає всі новини, але нитка її пам’яті рветься, як тільки переходить межу вчорашнього дня. Вона знає, де перебуває, але не знає, звідки приходить, куди і навіщо йде. Людина пустелі позбавлена інформації, їй також не залежить на останніх новинах. Їй достатньо повернутися до перших новин, бо саме вони допомагають їй зорієнтуватися в сьогоднішньому дні. На перший погляд, вона спізнюється, але завжди присутня.
Викинена за борт? Ні. Просто вона перебуває деінде.
Вона не мусить бігти. Є у властивому місці.
Вона – людина правди, а не новизни.
У гаморі торговиці ти можеш пригадати собі те, що маєш робити. Але лише в пустелі ти віднаходиш пам’ять того, чим маєш бути.
Коли ти в натовпі, то перетворюєшся на порядковий номер. Тебе використовують для рахування. У пустелі ти віднаходиш ім’я (Об. 2:17). Ти можеш бути покликаний.
Бюрократія працює з допомогою комп’ютерів, а їм не потрібне твоє ім’я, лише номер твого ідентифікаційного коду. Видрукуваний аркуш пригадує тобі про те, що ти мусиш заплатити, зробити, все те, чого від тебе очікують інші. Він показує тобі цифри, терміни, дати. У пустелі бюрократія поступається місцем покликанню.
І коли прозвучить твоє ім’я, ти віднаходиш пам’ять про те, ким ти є.
Роздрукована квитанція каже тобі про те, що ти мусиш зробити.
Ім’я натякає тобі на те, що ти можеш зробити.
Треба розуміти, що ім’я набагато небезпечніше.
[1] Dhikr, Пор. Koran XVI, 43; XXI, 7.