Якось я працював разом з хормейстером, який був перфекціоністом. Усе в його роботі було передбачено і точно виконувалося, але хормейстер завжди працював напружено, і його стан передавався хорові. Вони співали досконало, але без радости.
Одного дня хормейстер зайшов до мене на розмову.
“Бобе, я гадаю, що ти будеш почуватися вільніше і отримаєш більше радости від музики, якщо почнеш дякувати Богові за все, що відбувається”, – почав я.
Якийсь час він мовчки дивився на мене, а потім сказав: “Я спостерігав за вами впродовж останніх шести місяців. Спершу я думав, що ви тільки вдаєте радість. Ніхто не міг би бути таким радісним увесь час, – він усміхнувся. – Я зробив кілька помилок з хором, а ви завжди реагували радісно… Я не розумію, як ви робите це, але хотів би мати таку саму поставу”.
Ми розмовляли аж до початку репетиції хору, і Боб квапливо пішов з мого кабінету. У нього не було часу для підготовки, і мені було цікаво, як він реагуватиме на непередбачені труднощі.
Пізніше він сказав мені: “Я почав сильно тривожитися за ноти і все обладнання, яке я не підготував, коли мені спало на гадку: це була саме та ситуація, за яку нам слід хвалити Бога, і тому я почав дякувати Йому. І саме в цю мить чотири хористи постукали у двері. Вони прийшли на репетицію раніше і спитали: “Що нам слід зробити, щоб допомогти вам підготуватися?” Я керую хором вже багато місяців, але такого ніколи раніше не траплялося. Я був вражений. “Дякую, Боже! – молився я. – Ти справді швидко вирішив цю проблему!”
Решту дня Боб ходив у зачудуванні. Він ніколи раніше не усвідомлював, що Бог особисто дбає про усі дрібниці його життя і що в ситуації діятиме Божа сила, як тільки він розслабиться і почне дякувати за кожну обставину свого життя. Це відкриття повністю змінило ставлення Боба до свого музичного служіння.
Наступного разу, співаючи соло, він кілька разів помилився, що, зазвичай, доводило його до відчаю. Але замість того, щоб з кожною фальшивою нотою напружуватися дедалі більше, він почав хвалити Господа, який дозволив цьому статися. І тому, поки тривала пісня, він почав відчувати дедалі більше радости, і ми, слухачі, могли побачити, як радість світиться на його обличчі, і почути новий вимір радости в його співі.
Взаємини Боба з церковною спільнотою також помітно змінилися. Раніше він вітав нас похмурим “Привіт”, а тепер, сяючи від радости, він казав: “Доброго ранку! Який сьогодні чудовий день!”
Похмуре обличчя може не бути гріхом, поки ми не врахуємо той факт, що воно повністю суперечить радісній, міцній вірі і, по суті, є поставою невіри.
Усім нам відомий вислів: “У всіх нас є погані дні, успіхи й невдачі”. Так думати дуже необережно, навіть небезпечно, тому що ми твердимо, що успіхи й невдачі – це нормальна частина християнського життя. Біблія каже, що зовнішні обставини можуть сприяти або шкодити нам, однак наша внутрішня постава мусить бути безперервним станом радости в Христі.
“Умію я й бути в упокоренні, умію бути й у достатку…” (Фил. 4:12).
Наслідки нашої неспроможности бути вдячними в малих речах не завжди очевидні для нас, але одного разу я отримав щодо цього суворий урок.
В офісі капелана у Форт-Беннінгу був гамірний ранок, і нам здавалося, що все в нас негаразд. Наш керівник не з’явився на роботі, і ніхто інший не знав, що потрібно робити. Дзвонили телефони, роботи ставало дедалі більше, і я почав нарікати на чоловіка, який не з’явився на службу. Звісно, що мої емоції не змусили його прийти; вони також не поліпшили ситуації. Я щось бурчав собі під ніс майже увесь цей нещасливий день.
Наступного дня цей чоловік повернувся і пояснив, що він був у лікарні, де йому повідомили, що в нього ракова пухлина пазухи носа. Приголомшений діагнозом, він повернувся додому і пролежав весь день у ліжку, не маючи жодного бажання вставати з нього.
Мені було соромно за себе. Я нервувався через незначні затримки в офісі, замість того, щоб дякувати Богові за чоловіка, який був відсутній. Моє бурчання повністю позбавило мене можливости стати носієм Божої любови та сили для цього хворого чоловіка.
Важливо, щоб ми вчилися реагувати з вірою і хвалою в кожній ситуації, незважаючи на те, чи відомі нам її наслідки. Коли ми навчимося хвалити і перестанемо панікувати, наше життя і постава зміняться, хай якою буде та ситуація, з якою ми зіткнулися: драматичною подією чи дрібною прикрістю.
Одного разу чоловік їхав додому у своєму авто по слизькій дорозі. Він неправильно оцінив стан дороги і вдарив іншу машину, яка зупинилася на червоне світло. Ніхто не травмувався, але автомобілі були сильно пошкоджені, і винний водій був злий на себе за те, що зробив безглузду помилку. Згодом він пригадав, що читав недавно, як слід хвалити Бога за все.
“Дякую Тобі за цю аварію, Господи”, – молився він.
Відразу тихий голос прошепотів йому на вухо: “Не будь наївним. Ти вже зробив серйозну помилку. Чи не збираєшся ти ще більше погіршити справу, вдаючи, що задоволений нею?”
“Але Бог пообіцяв, що вона діятиме мені на добро”, – заперечив він.
“Хіба в цьому може бути щось добре?!”
“Якщо я буду вдячний Богові, то може”, – наполягав чоловік.
Він і далі дякував за цю аварію, але внаслідок цього не сталося будь-якої помітної і суттєвої події. Інший водій не прийняв Христа. Ніхто не реагував на його радісну поставу і в авторемонтній майстерні.
То що ж змінилося після того, як змінився він?
Того ж дня щось незвичайне почало відбуватися в цій людині. Що більше він дякував Богові, то більше новий мир наповнював його. Коли наблизився полудень, він відчув, що якийсь нестримний сміх почав кипіти в ньому, і щоразу, коли він хвалив Бога за цю аварію, відчував якесь глибоке звільнення, схоже на розв’язування тісного вузла в його душі.
Він був пересічним християнином, але з цього моменту змінився назавжди. Він увійшов у новий вимір переможного життя в Христі тільки завдяки своїй рішучості розпізнати Божу руку в тому, що, на перший погляд, здавалося його власною помилкою чи ударом долі.