Чому вдячність має таке значення? Св. Тереза з Лізьє наголошує, що вдячність найдужче притягує Божі ласки[1]. А невдячність, за висловом св. Августина, – це коріння всілякого духовного зла, вихор, що випалює і висушує будь-яке добро[2]. Прагнення до вдячности Богові має народжуватися в нас кожного разу, коли ми помічаємо вияв Його любови. Ця вдячність створюватиме в нас щораз ближчий до правди образ Бога – Того, хто є Любов’ю, хто постійно турбується про нас.
На етапі притягальної благодати, коли все – так само й молитва – видається простим і приходить так легко, неважко бути вдячним. Бог з’являється як дуже близька людина – Його зустрічаєш під час молитви, Його присутність відчуваєш щодня. Серце сповнюється вдячністю, бо у всьому бачиш дар Єдиної Любови, благодать, що постійно розливається над тобою. Навіть роблячи звичні речі, хоч би сідаючи до столу, ти не можеш почати їсти, поки не подякуєш.
У світлі віри ти знаєш, що, залишившись сам, ти помер би від голоду. Знаєш: усе, що стоїть на твоєму столі, – це дар Того, хто тебе любить, дар єдиної Любови, дар, який приходить до тебе.
Звичайно, щоб появилася глибша вдячність, потрібно ще усвідомити те, ким ми є, і чітко усвідомити своє зло настільки, наскільки Бог дозволяє нам це зробити в даний момент. Усвідомити те зло, яке колись у нас було й надалі є, навіть якщо ми не грішимо, бо Господь нас від цього оберігає. Коли бачиш себе в правді, то хочеш бути в Божих обіймах, бо знаєш, що инакше – загинеш, що власне зло тебе знищить. Гріх знищить тебе насамперед духовно, а також психічно й фізично. Немає жодного иншого місця, де б ти був у безпеці. Поза цими обіймами для нас не існує життєвого простору.
Коли ти бачиш це, то з’являється вдячність єдиній Любові, яка дає тобі життя, дає все, чого ти потребуєш. І ти переповнюєшся вдячністю не тільки споживаючи їжу, а й при кожній звичній дії. Ти бачиш, що якби не опіка з Божого боку, то ти не тільки помер би з голоду, а й взагалі нічого доброго в житті не зробив би, бо тебе розбили б гріхи – фізично, психічно й духовно. Знервований, знищений – руїна, нездатна до життя. Невідомо, куди ці гріхи тебе штовхнули б. Адже кожен гріх викликає наступний, аж зрештою зривається ціла лавина.
Віддатися Богові, перебувати в Його обіймах – у цьому джерело нашого життя. Поза цими обіймами все становить загрозу, світ стає ворожим, і в ньому з тобою може трапитися найгірше. Так, власне, й було б, якби не милосердні обійми, в які ти потрапив, якби не обійми, що пригорнули тебе, притулили й об’єднали в одне ціле із собою.
* *
З часом по дорозі до Бога настає етап байдужости, настає темрява. Зникає емоційний контакт із Господом, з’являється пустка, пустеля, коли ти не знаєш, що із собою робити. Через цю пустку, стаючи перед Богом, ти стаєш перед лицем темряви, яка тебе жахає, бо в ній проявляється брак віри, надії, любови. Як тут бути вдячним Богові, якщо ти Його не бачиш, бо Він ховається, ніби віддаляючись. Він близько, ти знаєш і віриш, що Він близько. Але те, що Він ховається, так ускладнює ситуацію, що може позбавити сенсу не тільки твій молитовний контакт із Ним, але, що більше, контакт, який приносить вдячність.
Однак ти не повинен жахатися. Це лише підвищена планка, яка – через той факт, що ти не відчуваєш Його люблячої присутности, – призводить до того, що, хоч тобі й важко бути вдячним, для Нього твоя молитва стає особливо дорогою. Він бачить, як ти щоденно дякуєш за різні дрібниці, але бачить і те, що ти робиш це всупереч собі. І радіє з приводу кожної найнезначнішої такої спроби. Адже Бог найкраще знає, чого прагне твоя натура. Тому у хвилини твоєї байдужости навіть дрібні крихти вдячности можуть означати для Нього більше, ніж довгі години попередніх емоційних молитов.
Стався уважно до цієї прихованої Присутности. Вона щось шепче тобі на вухо, але ти можеш не почути цього шепоту. Вона пригортає тебе, але ти не бачиш рук, які тебе обіймають. Хоч ти не чуєш і не бачиш, намагайся дякувати за все. І за цей нечутний шепіт, і за невидимі обіймаючі руки, і за те, за що звичайно не дякуєш, – за те, що поживу на твій стіл поставили власне ці невидимі руки. Для Своєї любої дитини. Дякуй, що світить сонце, що сяють зорі. Чи ти знаєш, що Він створив для тебе весь космос?
Важливо, щоб ти не зосереджувався знову на собі, бо тоді молитва подяки поволі завмиратиме. Не слід зосереджуватися на своєму стані – чи бачиш, чи не бачиш, чи відчуваєш, чи ні. Важливо, щоб у цій темряві байдужости ти налагоджував контакт з Ісусом через дрібні акти вдячности, для яких повсякденність надає так багато нагод. Бог, Якого ти не відчуваєш, але якому дякуєш, мусить набирати рис люблячої Присутности, адже не дякують, стоячи перед стіною чи пусткою, – виражаючи Йому подяку, ти запрошуєш Його.
Читаючи Євангеліє, ти, можливо, зворушишся тим, що єдина Любов так турбується про тебе. Хоча ти її раниш. Хіба те, що з тобою відбувається, не нагадує ситуації в Гетсиманському саду, коли Ісуса, Якого за хвилину візьмуть на муки, на хрест, хвилює обтяте вухо солдата, Його ката? Якщо ти зупинишся на цьому епізоді й замислишся над цією незвичайною любов’ю, то, може, краще зрозумієш, чому Йому так залежить на тобі, на твоєму освяченні.
Період байдужости виявиться для тебе важким і тому, що відкриватиме правду про тебе. Ту саму не дуже приємну правду. Бо ти ж хотів би трохи краще виглядати перед Богом. А так виходить, ніби ця краща якість десь пропала, загубилася. Та якщо ти повіриш, що Він любить тебе таким, то, можливо, з’являться більш чи менш виразні крихти скрухи. Якщо ти усвідомиш, що Він любить тебе з усією правдою про тебе, то ця дедалі глибша впевненість у Його любові спричиниться до того, що вдячність у твоєму серці переплітатиметься зі скрухою, а вона, у свою чергу, відкриваючись на благодать, домагатиметься глибшої вдячности. Отже, одна опора підтримуватиме й зміцнюватиме иншу.
[1] Sw. Teresa od Dziecіаtka Jezus. Pisma. -T. 2. – Krakow, 1971. – S. 286.
[2] Св. Августин. Soliloq animae ad Deum. – C. 18. – PL 40, 879.