Смерть – велике випробування, якого нам не уникнути. Нині, на противагу тим, хто хоче уникнути туги смерти й намагається її заперечити вже згаданими відчайдушними діями, ми, християни, мусимо її зустрічати спокійно й єднатися з тими, хто намагається допомагати вмираючим, щоб вони по-людськи помирали, – з тими, хто намагається полегшити страждання вмираючих, щоб вони могли уникнути того, що дегуманізує смерть.
Надзвичайно похвально, що в галузі паліятивної медицини проводять дуже перспективні дослідження з метою знайти знеболювальні засоби, які б не вимикали особу психічно: так, наприклад, ліпше надавати перевагу морфію супроти тих препаратів, яких називають «літичними коктейлями», що вводять пацієнта в рослинний стан. (До речі, невідомо, що під впливом цих препаратів переживає людина в глибині свідомости. Єдине незаперечне – вона майже перестає турбувати персонал). Однак сьогодні розроблено засоби боротьби з болем, які за змогою дають людині можливість залишатися собою і свідомо приймати смерть. Я вважаю, що ми не маємо права красти в людини її смерть. Це вислів Бернаноса, і він дуже влучний.
Отож треба дати вмирущому все, від чого йому може стати легше, і дати йому змогу прийняти смерть, не божеволіючи від болю. Бо біль може цілком замкнути людину на фізичних відчуттях. Крім рідкісних випадків, митей дуже сильної надприродної благодати, людина, яка страждає від жахливого болю не може більше виражати глибинний настрій своєї душі. Вона ув’язнена у своєму болі, вона – сам лише біль. Викликає обурення, коли бачиш, як інколи деякі християни і навіть лікарі-християни, прикриваючись християнством, демонструють цілковиту байдужість до болю (чужого, звичайно, бо коли сам стаєш пацієнтом, то бачиш усе в зовсім іншому світлі!) Від них можна почути: «Через це треба перейти. Зрештою, так заслуговуєш на небо».
Таке ставлення – огидне. Мені дуже подобається образ, – якого нема в Євангелії, та збережено в традиції, – Вероніки, що на хресній дорозі підійшла обтерти Христові обличчя своєю вуаллю. Ця жінка просто хотіла полегшити Ісусові страждання, і Бог знає, що це обтирання обличчя, освіження лиця вмирущий оцінив, хоч цей жест і дуже скромний!… Треба як тільки можна полегшувати страждання вмирущим, щоб вони залишалися людьми. Коли убозтво народів сягає критичної голодної межі, вони стають нелюдськими, тому Церква каже нам, що ми не маємо права залишати частину людства в стані, негідному людини. Подібно нелюдським стає той, у кого біль сягає певної критичної межі. Деякі люди через надмір болю навіть викидалися з вікон. Вони вже не володіли собою, ними володів біль.
Звідси й зауваження святої Терези від Дитяти-Ісуса матері Агнесі: «Пильнуйте, матінко, коли у вас будуть хворі з такими жахливими болями, щоб біля них, не було отруйних ліків. Запевняю вас, такі страждання можуть вмить забрати розум. І тоді легко отруїтися». Так говорить та сама Тереза, яку ми бачимо на останній її світлині з преображеним обличчям, ніби Бог дозволив показати подобу обличчя, яке в неї буде після воскресення. Виникає враження, що в неї не було агонії, а проте вона зазнала жахливої агонії, бо агонії можуть бути жахливими. Нині ми маємо змогу боротися з болем суто медичним способом, і лікарі-християни мають бути на цьому фронті. Звичайно, біль може бути тим місцем, де діє благодать. Та не спокушаймо Бога, полегшуймо в міру можливого біль наших братів, як маємо полегшувати їхнє убозтво. Не кажімо про інших: «Блаженні, хто страждає, блаженні убогі…» Як легко так казати, коли знаходишся по той бік барикад! Така позиція не християнська. Не можна вибирати біль для іншого. Можна вибирати біль лише для себе; чудово, якщо нам дано таку благодать. Якщо людина відмовляється від знеболювального, щоб жертвувати собою в любові, то це героїчна святість. Однак відмовляти в ньому іншим не маємо права.
У ту мить, коли людина неминуче має пройти через найвище духовне випробування, яким є велике оголення смерти, вступити в цю повну оголеність через утрату тіла, – у ту мить, коли вона має постати перед Вічністю в цьому цілковитому убозтві, без свого тіла, й водночас з усією тяжкістю свого гріха, щоб благати прощення і милосердя, – я направду не бачу, що фізичний біль може ще додати до цього. Якщо його можна трохи втишити, щоб дати людині змогу якнайдуховнішим чином зустріти цю величну мить, я направду не бачу причин, чому б це не зробити. Те, що Бог може дати біль, навіть найгірший, як у Терези від Дитяти-Ісуса, аби через цей біль відбувалося останнє очищення святости, то це безперечно. А те, що Він дав нам розум і наукові знання, то це для того, аби ми могли покласти їх на службу всьому, що може гуманізувати людину. І маємо обов’язок гуманізувати смерть.
Ми не створені для того, щоб померти будь-як. Це підказала інтуїція Матері Терези, яка на дуже скромні засоби заснувала в Індії будинки для вмирущих, вона добре розуміла, що не зможе порятувати більшість хворих. Вона заснувала не лікарні, а будинки для вмирущих, щоб люди могли помирати по-людськи, бо це все, що вона та її сестри могли дати. Однак вони дають принаймні людську присутність, трохи підтримки й утіхи. А цього так бракує в наших лікарнях, супертехнічних, проте нелюдяних.
На щастя, разом із відкриттям паліятивної медицини виник рух у протилежному напрямі. Шкода, що християни мало тим цікавляться, бо це великий обов’язок милосердя. Дуже важливо дати людині змогу гідно померти. Коли хтось збирається на реколеції, йому намагаються створити якнайсприятливіші умови в цей важливий час. Наскільки важливіше дати вмираючому сприятливі умови, щоб померти, бо ж це духовно найважливіший момент у житті. Отож, якщо можна, треба полегшити біль вмирущого, бо біль не допомагає зустріти глибоку оголеність, якої вимагає смерть.
Я мав нагоду бути біля хворих на рак, яких звільнили від болю, і я бачив певну кількість світлих смертей, дуже гарних смертей, смертей духовних. Цих людей не мордував біль, і вони змогли померти цілком по-людськи. Це духовно насичена мить; вона, певно, така і в інших випадках, однак, на жаль, затиснута в біль чи психічне вимкнення.