У серці Самарії є широка, рівнинна долина, над якою стоять гірські куполи Гарізіму та Евалу. Добре оброблені поля обрамляють Аскар – невелике село в Йорданії. У безпосередній близькості до нього, біля підніжжя Гарізіму, у телі ель-Балата були знайдені руїни Сихему.
Це заслуга німецького спеціяліста зі Старого Заповіту проф. Ернста Селліна. Завдяки дворічним розкопкам у 1913-му та 1914 рр. на світло дня вийшли шари з найдавнішого часу.
Селлін натрапив на залишки мурів із XIX ст. до Р. Х. Чим далі – тим більше відтворюють вони образ потужних оборонних мурів із міцним фундаментом – все поставлено на грубе польове каміння, під яким приховані валуни діяметром майже два метри. Археологи називають такий тип викладення “циклоповою стіною”. Стіна була ще підсилена насипом. Будівничі Сихему не лише підсилили мури, шириною в два метри, невеликими вежами, а й насипали ще зверху земляний вал.
З руїн було видно і залишки палацу. Навряд чи вузький чотирикутний двір, оточений не багатьма приміщеннями з товстими стінами, заслуговує на назву палац. Так, як Сихем, виглядали всі міста Ханаану, назви яких ми так часто чули, і яких ізраїльтяни спершу так боялися. За окремими винятками, всі варті уваги будівлі того часу відомі. Більшість була відкопана ближче до середини XX ст. Впродовж тисячоліть були вони зниклими, а тепер стоять перед нашими очима у всій своїй пластиці, серед них – міста, мури яких бачили патріярхів: Бетел і Міспа, Герар і Лахіш, Гезер та Гат, Ашкалон та Єрихон. Якщо хтось хотів би написати історію будівництва укріплень і міст у Ханаані, то, з огляду на кількість наявного матеріялу, що сягає аж до III тисячоліття до Р. Х., не треба було б завдавати собі великого труду. Міста Ханаану були твердинями, місцями прихистку перед воєнними подіями – чи то перед племенами кочовиків, що з’явилися раптово, чи то перед ворожнечею ханаанян між собою. Здвигнуті з потужного каміння оборонні мури завжди охоплюють лише маленьку територію, не більшу, ніж площа св. Петра в Римі. Хоча кожне місто-твердиня мало забезпечення водою, однак це не були міста, в яких постійно могла проживати велика кількість населення. У порівнянні з палацами та метрополіями Месопотамії чи на Нілі вони виглядають малесенькими. Більшість міст Ханаану з легкістю змогли б уміститися в палаці царів Марі.
У телі ель-Гезі – очевидно, біблійному Еглоні – укріплення займало площу лише півгектара. У телі ес-Сафи – це колишній Гат – 5 гектарів, у телі ель-Мутеселім – колись Мегідо – приблизно стільки ж, у телі ель-Захарія – біблійна Азека – менш, ніж 4 гектари, Гезер, на дорозі з Єрусалиму до порту Яффа, охоплював 9 гектарів забудованої території. Навіть у розбудованому Єрихоні внутрішній пояс укріплень, власне, акрополь, охоплював лише площу в 2,35 гектара. При цьому Єрихон був одним із найсильніших укріплень краю.
Затяті міжусобиці голів племен були щоденним явищем. Бракувало владної руки зверху, яка б навела порядок. Кожен володар керував у своїй області. Ніхто йому не вказував і кожен робив, що хотів. Біблія називає вождів племен “царями” і тут – у тому, що стосується їх влади та незалежности – вона має рацію.
Між вождями племен та їх підлеглими існував патріярхальний зв’язок. Всередині мурів жила лише верхівка, сім’ї патриціїв, посланці фараона та багаті торговці. Лише вони жили в міцних, масивних, переважно одноповерхових будівлях, які, збудовані навколо відкритого дворика, мали від чотирьох до шести кімнат. Патриціянські доми з другим поверхом траплялися відносно рідко. Решта населення – челядь, слуги та раби – мешкали перед мурами в простих халупках із глини чи гілля. Це мало бути убоге життя.
З часів прабатьків на Сихемській рівнині є два перевали. Один веде в багату долину Йордану. Инший тягнеться через самотні височини на південь – до Бетелу, і далі через Єрусалим аж до Негеву – біблійної “південної землі”. Хто йде цією дорогою, помічає в центральній гористій місцевості Самарії та Юдеї небагато поселень: Сихем, Бетел, Єрусалим та Хеврон. Хто обирає зручнішу дорогу, натрапляє на більші міста та поважніші укріплення ханаанців у пишних долинних поясах рівнини Єзреел, на родючій землі узбережжя перед Юдеєю та серед пишної рослинности долини Йордану.
Для своєї першої розвідувальної подорожі через Палестину Авраам, як розповідає нам Біблія, обрав окрему і важку дорогу, яка йде через височини на південь. Бо тут покриті лісами схили гір давали чужинцеві притулок і сховок, а супроводжуючим отарам – багату пашу на галявинах. Тією складною гірською стежкою проходили потім не раз він та його родичі, а також инші патріярхи. Хоча й родючі долини рівнини й були постійною принадою, однак Авраам хотів спершу освоїтися в гірській частині. Бо з луком та пращею він не був готовий до воєнної сутички з ханаанцями, що були озброєні мечами та списами. Тому Авраам ще не відважується зійти з гір.
Малюнок 8. Семітська сім’я часів патріярхів на настінному зображенні в гробниці князя в Бені-Гасані на Нілі:
