Тепер нам треба знову звернутися до Ісуса, адже, тричі запитавши Петра, чи любить той Його більше за інших, і тричі доручивши Петрові бути пастирем, Він дуже рішуче сказав: «Поправді, поправді кажу Я тобі: Коли був ти молодший, то ти сам підперізувався, і ходив, куди ти бажав. А коли постарієш, свої руки простягнеш, і інший тебе підпереже, і поведе, куди не захочеш…» (Ів. 21:18).
Саме ці слова дозволили мені переїхати з Гарварду в «Лярш». Вони торкаються самого осереддя християнського лідерства і сказані, аби пропонувати нам щораз нові способи відпустити владу й почати слідувати смиренним шляхом Ісуса.
Світ каже: «Замолоду ти був залежним і не міг іти, куди сам хотів, але коли постарієш, то зможеш приймати власні рішення, йти своїм шляхом і контролювати свою долю». Але в Ісуса інше бачення зрілості: це здатність і готовність дозволити вести себе туди, куди йти особливого бажання немає. Доручивши Петрові бути провідником Своїх овець, Ісус тут-таки ставить його перед непростим, але цілковито істинним фактом: лідер-слуга – це провідник, якого ведуть у невідомі й небажані, сповнені болю місцини. Шлях християнського лідера – це шлях не висхідного руху, що в нього наш світ стільки вклав, а низхідний, себто шлях донизу, шлях, що закінчується на хресті. Можливо, це прозвучить дещо хворобливо та мазохістично, але для тих, хто почув голос першої любові й на нього відгукнувся, Ісусів шлях униз – це шлях до Божої радості та миру, до радості та миру, які не від світу цього.
Тут ми торкаємось найважливішої якості християнського лідерства в майбутньому. Це провід, що спирається не на владу та контроль, а на безвладність і смирення, в яких проявляється стражденний слуга Божий, Ісус Христос. Я, очевидно, говорю тут не про психологічно слабкий провід, в якому християнські лідери є просто пасивними жертвами маніпуляцій з боку свого оточення. Ні, на думці в мене провід, в якому від влади постійно відмовляються заради любові. Це і є справжнє духовне лідерство.
Безвладність і смирення в духовному житті – це аж ніяк не про людей безхребетних, які дозволяють усім іншим приймати рішення замість себе. Це про людей, які люблять Ісуса так глибоко, що готові йти за Ним, хоч куди б Він їх повів, бо завжди вірять, що з Ним знайдуть життя і знайдуть його вдосталь.
Християнський лідер майбутнього має бути вкрай бідним і в мандрах не мати нічого, крім патериці, – «ні торби, ні хліба, ані мідяків» (Мр. 6:8), ні змінної одежі. Що доброго в тому, щоб бути бідним? Нічого, крім того, що це дає нам змогу вести інших, дозволяючи іншим вести нас самих. Ми стаємо залежними від позитивних чи негативних реакцій тих, до кого йдемо, і таким чином нас справді ведуть туди, куди нас хоче повести Дух Ісуса. Багатство і статки заважають розпізнати Ісусів шлях по-справжньому. Павло пише до Тимофія: «А ті, хто хоче багатіти, упадають у спокуси та в сітку, та в численні нерозумні й шкідливі пожадливості, що втручають людей на загладу й загибіль» (1Тим. 6:9). Якщо і є якась надія на церкву в майбутньому, то це надія на вбогу церкву, провідники якої охоче дозволяють себе вести.