Яка ж дисципліна потрібна лідерові, який може жити з простягненими руками? Я пропоную тут дисципліну напружених теологічних роздумів. Подібно до того, як молитва підтримує наш зв’язок з першою любов’ю, а сповідь і прощення роблять наше служіння спільнотним та взаємним, напружені теологічні роздуми забезпечують нам здатність критичного розпізнавання напрямку, в якому нас ведуть.
Мало хто із служителів та священиків мислить теологічно. Більшість з нас отримала освіту в умовах, коли поведінкові науки, як-от психологія та соціологія, заполонили освітнє середовище настільки, що справжньої теології вивчали зовсім мало. Сьогодні християнські лідери здебільшого порушують питання психологічного чи соціологічного характеру, хоч і формулюють їх, використовуючи біблійну термінологію. Справжнє теологічне мислення, яке притаманне тим, хто має розум Христів, знайти в практичному служінні нелегко. А без вагомих теологічних роздумів майбутні лідери будуть всього лишень псевдопсихологами, псевдосоціологами, псевдосоціальними працівниками. У собі вони вбачатимуть «фахівців зі сприяння», посередників, взірці для наслідування, заступників батька чи матері, старших братів чи сестер тощо, і таким чином долучатимуться до тих незліченних людей, які заробляють на життя, намагаючись допомагати своїм ближнім давати раду зі стресами та напруженням повсякденного життя.
Та все це мало пов’язано з християнським проводом, адже християнський лідер думає, говорить і діє в ім’я Ісуса, Який прийшов визволити людство від влади смерті і вказати шлях до вічного життя. Щоб бути власне таким лідером, важливо мати можливість щомиті розрізняти, як діє в історії людства Бог і як особисті, спільнотні, національні та міжнародні події, що відбуваються протягом нашого життя, можуть робити нас дедалі чутливішими до шляхів, якими нас ведуть до хреста, а через хрест – до воскресіння.
Завдання майбутніх християнських провідників полягає не в тому, щоби зробити ще один невеликий внесок у вирішення прикрощів і болісних проблем свого часу, а в тому, щоб визначити й оголосити шляхи, якими Ісус через пустелю виводить Божий люд із неволі до нової землі – землі свободи. Перед християнськими лідерами стоїть важке завдання – реагувати на особисті виклики, сімейні конфлікти, національні лиха та міжнародну напруженість чітко вираженою вірою в реальну Божу присутність. Вони мають сказати «ні» будь-яким проявам фаталізму, поразництва, схильності багато що списувати на випадковість, адже саме ці речі змушують людей вірити, що статистика каже нам правду. Вони мають сказати «ні» будь-яким проявам розпачу, коли людське життя розглядають суто крізь призму удачі чи невдачі. Вони мають сказати «ні» сентиментальним спробам змусити людей виробити в собі дух смирення або стоїчної байдужості перед неминучістю болю, страждань та смерті. Коротше кажучи, вони мають сказати «ні» мирському світові й однозначно проголосити, що втілення Божого Слова, через яке все й постало, перетворило кожну, навіть найменшу подію людської історії на кайрос, тобто на можливість дозволити вести себе щораз далі й далі в глибини Христового серця. Християнські провідники майбутнього мають бути теологами, людьми, які знають Боже серце і вчаться – через молитву, дослідження та ретельний аналіз – виявляти божественну подію спасенної Божої праці поміж багатьма, здавалося б, випадковими подіями свого часу.
Теологічні роздуми – це роздуми про болісні та радісні повсякденні реалії розумом Христовим; завдяки таким роздумам людська свідомість підноситься до пізнання лагідного Божого проводу.
Додержуватися цієї дисципліни непросто, адже Божа присутність часто прихована, це присутність, яку ще треба відкрити. Гучний галас, що панує в нашому гамірному світі, робить нас глухими до тихого, лагідного, пройнятого любов’ю Божого голосу. Християнський лідер покликаний допомагати людям чути цей голос, а відтак сповнюватись утіхою і відчувати розраду.
Розмірковуючи про майбутнє християнського проводу, я переконаний, що цей провід має бути теологічним. Щоб так сталося, багато – дуже багато всього має відбутися в семінаріях та на богословських факультетах. Вони повинні стати осередками, де людей навчатимуть справжньому розпізнаванню знаків часу. Таке навчання не може бути суто інтелектуальним, адже воно вимагає глибокого духовного формування із залученням людини в усій її цілісності, себто і тіла, і розуму, і серця. Як на мене, ми лише наполовину усвідомлюємо, наскільки мирськими стали навіть теологічні, духовні школи. Формування розуму Христова, – Того, Хто не тримався за владу, а применшив Себе самого, прийнявши вигляд слуги, – питання не на часі в більшості семінарій. Властиво, у нашому конкурентному та амбіційному світі проти цього бореться геть усе. А проте надію на церкву двадцять першого століття можна плекати саме тією мірою, якою будемо прагнути до такого формування і його реалізовувати.