Час підбити підсумки. Мій переїзд з Гарварду до «Ляршу» дозволив мені по-новому зрозуміти, якою мірою на мої думки про християнське лідерство впливало прагнення бути значущим, прагнення до популярності та прагнення до влади. Надто часто я вбачав, що набування значущості, популярності та влади – це необхідні складові ефективного служіння.
Правда, однак, полягає в тому, що це не покликання, а спокуси. Ісус запитує: «Ти любиш Мене?» Ісус посилає нас бути пастирями. Ісус обіцяє життя, в якому нам дедалі частіше доводиться простягати руки і дозволяти вести себе туди, куди з власної волі ми не пішли б. Він просить нас перейти від турбот про значущість до молитовного життя, від турбот про популярність – до спільного та взаємного служіння, від лідерства, що спирається на владу, – до проводу, в якому ми здійснюємо критичне розпізнавання, аби збагнути, куди Бог веде нас і наш люд.
Люди з «Ляршу» показують мені нові шляхи. Я поволі вчуся. Відмовитись від старих взірців, які вважалися досить ефективними, не так і просто. Але коли я думаю про християнського лідера двадцять першого століття, то справді вірю, що ті, від кого я найменше сподівався чогось навчитися, вказують мені шлях. Я сподіваюся і молюсь, аби те, що я дізнаюсь у своєму новому житті, було не просто корисним для мене, а допомогло й вам кинути хоча б побіжний погляд на християнського лідера майбутнього.
Очевидно, що нічого нового в моїх словах немає, та я сподіваюся і молюсь, аби ви усвідомили, що те найдавніше, найтрадиційніше бачення християнського проводу все ще чекає на здійснення в майбутньому.
Я залишаю вас із образом лідера з простягнутими руками, який обирає життя низхідного руху. Це образ провідника, відданого молитві, вразливого й довірливого. Нехай же в новому столітті цей образ сповнить ваші серця надією, мужністю й упевненістю.
КІНЕЦЬ