Ви ж моліться отак: Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліба нашого насущного дай нам сьогодні. І прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас у випробовування, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки. Амінь. (Мт. 6:9-13).
Бо як людям ви простите прогріхи їхні, то простить і вам ваш Небесний Отець. А коли ви не будете людям прощати, то й Отець ваш не простить вам прогріхів ваших. (Мт. 6:14-15).
Ісус навчає нас молитися. У Нагірній проповіді звучать слова молитви Отче наш. Ця Господня молитва записана також у Євангелії від Луки, де він описує трохи інші обставини. Євангелист Лука пише, що Ісус перебував на молитві, і прибули до Нього учні з просьбою: навчи нас молитися, як і Іван навчив своїх учнів. Це означає, що молитву Отче наш дано нам не тільки як певну формулу; вона також містить у собі конкретну вказівку, до кого, про що і як молитися.
Отче наш, що єси на небесах… Термін Отче особливо був характерний для молитов Ізраїлю; часто – чи то в псалмах, чи в інших молитвах – ізраїльтяни зверталися до Отця свого народу, Який провадив їх сильною рукою з неволі до дому Єрусалиму. Однак Ісус молився по-іншому. Він уживав слово, щодо якого ми впевнені, що тільки Він міг його вимовити: Авва. Протягом віків це слово було популяризоване, однак його первинне значення сильно забарвлене фамільярністю. Воно означало не «батько», а «мій татусь». Сучасні переклади Біблії не передають цієї різниці, однак варто знати, що Ісус по-іншому звертався до Свого Отця, не так, як нам радив звертатися до Нього; Він розмежовував: кличте до Отця Мого і Отця вашого, ніколи не говорив: «Отче наш». То ми, Його учні, маємо так говорити.
Прибуваючи до нас, Ісус відкрив якусь нову близькість між Отцем і кожним з нас, установлюється новий, особливий зв’язок. Насамперед тому, що Отець не тільки нас любить, але і є Любов’ю. Таким є визначення християнського Бога. Батьківство в Бозі є іншим іменем Його любови. Тому що любов є таким самим атрибутом Бога, як інші Його прикмети: справедливий, всемогутній. Любов – це ширше поняття. Справедливість Бога є Його Любов’ю, всемогутність Бога є Його Любов’ю. Любов – те, що становить основу Божого буття.
Але як не парадоксально, кличемо до Отця, що на є небі, а отже, не є ані в полі нашого безпосереднього зору, ані діяння. Він є на небі, а водночас є Любов’ю, яка в особливий спосіб звертається до кожного з нас, називаючи власним, єдиним, неповторним іменем. Бог є Любов. Тому Христос каже називати Його Отцем.
Якщо Бог є Отцем, ми є Його дітьми. І йдеться тут, звісно, не про інфантилізм, а про особливу гідність. Ми – божественного роду, ми залучені до життя Бога. І саме усвідомлення гідности, яка випливає з того, що я є дитиною самого Бога, має бути для нас найважливішим. Це цінність, яка визначає напрям усьому нашому життю: Господь бажає мене таким, яким я є – у неповторності, в єдності мого буття. Бог хотів і хоче тебе таким, яким ти є, аби ти власне з того дару своєї дитинности сповнився багатством зрілого життя. Отець, що є на небі, одночасно є ближче до кожного з нас, ніж ми самі до себе. У найглибшій таємниці, у кожному поруху мого буття Він є, Він неустанно підтримує мене в житті, провадить, чекає моєї відповіді, моєї зрілости. Бути дитиною Бога – це найвищий вираз нашої гідности.
Ісус заповідав нам молитися: «Отче наш». Не «Отче мій», а «наш». Чи молимося в євхаристійній спільноті, чи на самоті, завше молимося до нашого Отця, тому що не можна розглядати взаємини з Богом окремо від взаємин з іншими людьми, які тут названі братерством. Братерство в людстві живе тоді, коли є отець. Найглибше джерело братерства з іншими людьми – це власне те, що маємо Отця, що є на небі. Це означає дуже глибоке, закорінене в Божому батьківстві почуття і усвідомлення солідарности, відповідальности за інших – тих, кого не можемо оминути в дорозі до Бога.
Отче наш, що є на небі, у нас святиться Твоє ім’я, якщо ідемо за голосом, яким Ти нас взиваєш у тайні серця кожного з нас, і відкриваєш нас на довіру не тільки до Себе, але також і на довіру інших.
Не хочу тут детально обговорювати всієї Господньої молитви. Спробуймо, однак, зупинитися на хвилинку з тими проханнями, які виражають наші щоденні турботи. Великий польський мислитель XIX ст. Август Цєшковський написав дуже фундаментальну для історії польської релігійної думки працю Отче наш – філософський роздум, який ґрунтується на тому, що Господня молитва – це пророцтво. Що ж би це мало означати? Прохання необхідно розуміти як обітницю. Який зв’язок між просьбою і обітницею, між теперішнім і майбутнім? У сьогодні вже присутнє завтра. Це дуже виразно бачимо в проханні про хліб наш насущний.
Хліб наш насущний – так молимося щодня. Але це грецьке слово, яке тут звучить, – еріоusіоn – дуже багате; можна молитися, говорячи: хліба нашого завтрашнього дай нам сьогодні, хліба нашого прийдешнього давай нам щодня. Хліб – це наша щоденна пожива, яку маємо шанувати. Але це і Євхаристійний хліб, хліб, який стає Тілом Господа, Який є з нами, аби приготувати нас до прийдешности, для якої Він прибув сюди. Вже сьогодні ми отримуємо хліб, який є поживою вічности. Завтра, яке буде без кінця, споживаємо вже сьогодні. Це означає, що Пресвята Євхаристія є не тільки даром, але і передвістям, даром і обітницею. Ми ще не можемо осягнути всього багатства тієї дійсности, яку вона містить і яку нам дає.
Не введи нас у спокусу… Іноді ми сприймаємо це формулювання як обурливе: Бог може нас спокусити? Це сатана спокушає! Так, але спокуса тут означає також випробовування, досвід. Випробовуванням є кожна важка життєва ситуація, в якій виявляється, ким ти є насправді.
Книга Буття містить драматичний опис події, коли Бог піддає Авраама нечувано болісному випробуванню: Бог, Який дав патріяршу обітницю, що Авраам буде отцем великого народу, жадає, аби його єдиний син, син обітниці, був принесений у жертву. Випробування полягає в тому, що Бог ніби заперечує сам Собі. Авраам входить у темряву цього досвіду, темряву цього випробування. Його віра сильніша, він проходить через це. Але чи цей досвід не випав також на долю Ісуса? «Бо ми маємо не такого Первосвященика, що не міг би співчувати слабостям нашим, але випробуваного в усьому, подібно до нас, окрім гріха» (Євр. 4:15). Скільки ж разів такі випробування випадають на нашу долю! Закономірно, що ми відчуваємо страх перед випробуванням, перед новим досвідом. І все ж, якби не було цього страху, була б у нас якась пиха, тому просимо: не піддавай нас випробуванню, досвіду, який був би від нас сильніший, не досвідчуй нас понад наші сили, не допусти, аби ми піддалися спокусі… Адже спокуса – це ніщо інше, як пропозиція зійти з дороги правди і добра, це намагання знайти опору винятково в собі; піддатися будь-якій спокусі – це піддатися тій основній спокусі, написаній на самому початку: «…станете ви, немов Боги, знаючи добро й зло» (Бут. 3:5), тобто являє, що добре, що зле.