Внутрішній імпульс і свобода людини

Закінчуючи роздуми на цю делікатну тему, якою є харизма пізнання, я хотів би наголосити на силі “вивільнення свободи”, що її несе з собою пророцтво такого типу. Внутрішній імпульс, який є невіддільною частиною натхненного слова, ні до чого не зобов’язує; лише породжує порив, відчувши який, ми припадаємо до Божої благодаті, або викликає байдужість чи навіть повну відмову. Залежно від реакції на заклик, його наслідки можуть бути різними.

* * *

У вересні 1993 року я черговий раз прибув до Канади на велику харизматичну зустріч. Під час молитви за хворих я отримав слово пізнання про фізичне зцілення трьох жінок на інвалідних візках, які втратили здатність ходити внаслідок запалення суглобів. Звичайно, побачити їх серед величезного натовпу було неможливо…

Але після молитви до мене привезли трьох жінок на візках, які разом зі своїми родичами почули пророцтво. Я сказав, що хочу поговорити з кожною з них віч-на-віч.

Перша сказала, що під час молитви “нічого не відчула” й узагалі прибула сюди, щоб не засмучувати своїх родичів. Прагнула якнайшвидше повернутися додому… на своєму візку.

Друга засвідчила, що зрозуміла, що те слово безпосереднього пізнання щось несло їй, але не почувалася готовою сприйняти цього серйозно. Від’їхала на своєму візку, запевнивши мене, що й далі молитиметься до Господа.

А третя жінка сказала: “Якщо те слово стосувалося й мене, то чи це означає, що Бог певним чином дав мені обіцянку?” – “Ви правильно зрозуміли”, – відповів я. – “Тобто я маю право вірити, що Господь може зробити так, що сьогодні ходитиму?” – “Так, можете…” – “Тоді допоможіть мені встати, побачимо, що з того вийде!”

Через пів години вона теж пішла, самостійно, не відчуваючи жодного болю. Здається, навіть забула забрати свій візок.

* * *

Якби потрібен був ще якийсь аргумент на користь тези про необхідність співпраці людини в процесі власного зцілення, то харизма пізнання з притаманною їй повчальністю явно надає нам його.

Цей принцип стосується також того, що ми сказали про людей, які у своїй довірливій молитві несуть хвору особу. Слово безпосереднього пізнання часом може бути закликом радше для тих, що “несуть”, аніж для недужого, тим паче, що він може бути не спроможним відповідним чином прийняти пророцтво. На щастя, маємо оті відомі роздуми про заступницьку молитву, які “вигадало” Боже милосердя й котрі усувають будь-які перешкоди, що з’являються на шляху Божої благодаті, яку отримує людина.

* * *

Франсуа й Женев’єв були в глибокому розпачі. Їхній єдиний син, восьмирічний хлопчик, лежав у лікарні, перебуваючи між життям і смертю. У нього – пухлина мозку, якої не можна видалити. Довідавшись, що в поблизькій парохії відправляють “харизматичне” богослуження за хворих, батьки, відчувши дивну надію, залишили дитину під опікою тітки й пішли туди, щоб помолитися.

Під час богослуження прозвучало слово безпосереднього пізнання: «Серед нас є батьки важко хворої дитини, яка лежить у лікарні. Господь цієї миті приходить до них і запитує їх у глибині їхніх сердець: “Що хочете, щоби я вчинив вам?”». Франсуа й Женев’єв були приголомшені, адже їх тут ніхто не знав, а отже, не міг навіть здогадуватися про їхні страждання. А може, то справді Бог “промовив” до них за посередництвом цієї харизми? Разом упали на коліна й почали благати, щоб Господь зцілив їхню дитину. Стоячи на колінах, молилися до кінця богослуження, навіть не помітивши, що за той час Господь об’явив чимало знаків іншим людям. Вийшли з храму останніми…

Коли повернулися до лікарні, син був спокійним і вже не мав високої температури. Через два тижні він покинув лікарню, цілком одужавши від раку мозку.

* * *

Коли близькі особи відгукуються на заклик, хворим стає ліпше…

Попередній запис

Різні типи слів безпосереднього пізнання

Наступний запис

Проблема зла