Вступ до біблійної географії

У вступі до Святого Письма не може бракувати трактування географії святої землі, а також ширших географічних обсягів, в яких поміщений цей кусник землі. Географія є конечним доповненням історії. Не йдеться тільки про те, щоб ідентифікувати місцевості, де відбулася історія, щоб зробити більш реальною її розуміння. Це стосується історії будь-якої країни. Але у випадку біблійної історії відношення між історією і географією заслуговує на ще більшу увагу. Біблійна вістка опирається на підвалини історіографії. Хай як відрізнявся б літературний жанр розповідей у різних документах цієї історіографії, завжди йдеться про один народ, який розповідає свою історію, в якій відкриває власну ідентичність і, навіть без наміру, виявляє його головні характеристики. Серед цих характеристик своє значення має і фізична географія, тісно пов’язана з кліматом, типологією землеробства і навіть типом соціяльних стосунків, щоб висвітлити не лише поведінку і події, але теж і характер народу.

Це передусім стосується Святої Землі. Вже її структура у сфері так званого родючого півмісяця робить її особливою стосовно величезної месопотамської рівнини і течії ріки Ніл. Йдеться про гористу смугу, яку пустині на сході, а море на заході перетворюють на міст між Азією й Африкою. Оскільки це «міст» між двома міжконтинентальними дорогами, Via Maris і Via Regia, стає зрозумілим вплив великих цивілізацій на народи святої землі. Натомість гірська зона, у контрасті з великими долинами родючого півмісяця, допомагає зрозуміти феномени опору і протиставлення політикам й ідеологіям великих потуг.

Мова йде про гори середньої висоти і про горбки, розбиті долинами, що ускладнюють комунікацію. На цих теренах розвивається середземноморське садівництво разом з хліборобством на падолах і на схилах типу терас та скотарство в зонах пасовиськ. Як ускладнена комунікація, так і відносна самодостатність можуть пояснити схильність до відокремлення гірського населення, а також поділи на автономії й неможливість виникнення великих компактних царств на зразок тих, що існували на великих рівнинних просторах, де освоєння річок вимагало централізованого управління. Звідси і менша здатність до великих публічних перетворень; натомість маємо соціяльно більш урівноважене населення, на відміну від великих централізованих імперій з неминучим збільшенням мас робітників на примусових роботах і рабів.

Отже, йдеться не лише про культурні характеристики, але теж психологічні, які подібні до ментальности гірських народів усіх кліматів. Досить згадати поділ народів в античній Греції, труднощі у формуванні солідарности і свідомости власної ідентичности перед спільною зовнішньою небезпекою, що виникла з експансією Перської імперії та в боротьбі з пануванням Пилипа II Македонського.

Не тільки гори характеризують регіон і населення Святої Землі. У досить вузькому просторі за кілька годин можна перейти від горбків, покритих лісом, до зон оливкових дерев і виноградників, від полів зернових культур до оазисів густих тропічних пальмових лісочків, аж до границі пустині, з її кочовиками та їхніми наметами і худобою. Природа місць сприяє співпраці й асиміляції кочовиків-скотарів з хліборобами. Кочовики не знають організації ані міста, ані держави; єдиним зв’язком і джерелом права є родинні зв’язки в племені, де всі себе почувають ріднею. До цього додається ще солідарність з іншими племенами, союз з якими дорівнює «спільній крові».

Племена Ізраїлю, що походили зі стадії кочового або напівкочового життя, незважаючи на те, що перемінилися на хліборобське чи гірське населення, завжди зберігали живою їхню спадщину кочовиків, чому сприяв і симбіоз з групами, які ще залишилися в стадії скотарів малої худоби. До тенденції поділу й автономії гірської ментальности потрібно, отже, ще додати свідомість початкової спільности і родинної єрархії, основаної на главах сімей і на старших. Цей факт пом’якшував взаємну ізоляцію, але збільшував відторгнення будь-якої форми державного апарату.

Монархія була бажана задля військового захисту, коли ставала актуальною загроза зовнішніх ворогів, але характерним залишається зауваження щодо монархічної ідеї, висловлене «царським правом», з яким Самуїл – як подає нам ясно антимонархічне джерело (1Сам 8:11-18) – намагається відвернути народ від монархії. Ініціятива Соломона імітувати великі царства з поділом на адміністративні частини, які по черзі мали дбати про видатки царського двору і забезпечити робочою силою великі будівництва, привела до відкинення, що і спричинило поділ царства на дві частини: «До наметів своїх, о Ізраїлю! Познай тепер дім свій, Давиде!…» (1Цар. 12:16).

Вплив фізичної географії, яка не дозволила населеним народам – включно з маленькими царствами укріплених ханаанських міст ще перед заселенням Ізраїлю – мати якусь велику роль у політичній історії і культурі, сприяла теж тому, що уважається основним покликанням Ізраїлю, тобто бути охоронцем цілком нової релігійної вістки й устоятись перед спокусами синкретизму й асиміляції до релігійних течій народів з вищою культурою. Найвищий і, можемо сказати, найгостріший вияв цього бажання абсолютної ізоляції, з релігійної точки зору, маємо у Второзаконні, що є відгомоном позицій, що походять з пророчого середовища. Ці позиції зберігають вплив упродовж усієї біблійної історії і, якщо в боротьбі вони перемогли проти відступництва в добу після переселення, це теж заслуга народу, настроєного, у силу географічних умов, на ізоляцію і відкинення домагань сильніших і багатших народів.

Усе це є предметом дослідження фізичної географії. Щодо історичної чи політичної географії Святої Землі, зрозуміло, що її можна трактувати лише в тісному зв’язку з історією. «Замітки про географічну історію Святої Землі», про які будемо говорити дещо пізніше, мають на меті передусім пізнати розширення ізраїльського населення на контрольованих територіях у точно визначених історичних моментах, а також на територіях, які ізраїльтяни заселяли лише частково. Звідси і інформації: про локалізацію племен, про розширення царства Давида щодо ізраїльських територій, про поділені царства і про пізніше їхнє обмеження і зменшення з боку великих сил, про зменшення юдейської території в перську добу, про визначення регіонів з новими іменами в еллінську добу, про юдейську колонізацію Галілеї, про ситуацію, яку знаходимо в часи царства Ірода і його поділу, з чималим впливом, як безпосереднім, так і опосередкованим, Римської імперії. Не можна-бо інакше перейти з геополітичної ситуації початків монархії до ситуації часів НЗ.

Необхідно, отже, прослідкувати розвиток тієї специфічної географічної одиниці, яку називаємо Святою Землею, щоб зрозуміти умови, в яких перебувало юдейське населення в часи Ісуса Христа і первісної Церкви.

Попередній запис

Книжники

Наступний запис

Родючий півмісяць і Єгипет