Вступ: термінологія

Для святого Павла «канон» є нормою, яка управляє всіма тими, що живуть у мирі і милосерді Божому, тому що вірують у свободу обрізання і в чудо, що вони є новим створінням, утвореним хрестом Христа: «А щодо мене, то нехай нічим не хвалюся, хіба тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа, що ним розп’ятий світ для мене, а я для світу. Бо сили немає ані обрізання, ані необрізання, а створіння нове. А всі ті, хто піде за цим правилом, мир та милість на них, і на Ізраїля Божого!» (Гал. 6:14-16).

Отже, «канон» охоплює те, що є нормативним і має вирішальну важливість для християнського проповідування і діяння. У цьому значенні Отці Церкви надають ім’я «канон правди» центральному ядру апостольської доктрини; цей «канон» служив критичною нормою, на основі якої доводилося, що навчання Маркіона і гностиків відхилялися від правди, отже, треба було їх виключити. У використанні терміну «канон правди» знаходимо непрямий натяк на Святе Письмо.

З IV ст. «канон» означає перелік святих писань, офіційно визнаних Церквою. Святий Атанасій пише в 351 р., що Пастир Ерми «не входить у канон», а в 367 р., точніше, у 39 Святковому листі, після того, як перелічив книги СЗ і НЗ, називає їх книгами, що увійшли в канон (канонізомена) і затверджені як божественні», і протиставляє їх «книгам, названим апокрифами», що їх єретики плутають з божественно натхненими писаннями.

Розрізнення св. Атанасія між «канонічними» книгами й «апокрифами» нагадує потрійне розрізнення, що його Євсевій з Кесарії близько 303 р. зробив стосовно «заповітних (ендіятхекос) книг»: книги омолоґумена це книги, сприйняті всіма, книги антілеґомена, тобто книги, про які дискутують, і книги нотха, тобто нечисті. Проте невідомо, чи «канонічні» книги Атанасія відповідають вповні омолоґумена Євсевія.

Після Тридентського Собору для того, щоб відрізнити книги, не прийняті в каноні реформаторів, Сикст Сієнський (+1569) увів у Католицькій Церкві дотепер чинну термінологію книг протоканонічних (першоканонічних) і второканонічних, попри те, що сама термінологія не дуже вдала. Вона могла б схиляти до думки, що книги протоканонічні є більш канонічні від второканонічних, або що вони перші увійшли в канон, напротивагу до інших, які увійшли пізніше. Натомість, значення цієї термінології католицького передання лише одне: «протоканонічні» – це книги, прийняті післяапостольською Церквою в канон без жодної дискусії; «второканонічні» – це книги, про канонічність яких у деяких Церквах дискутувалося чимало перед тим, як вони остаточно увійшли в канон.

Второканонічними для СЗ є 7 книг (Товит, Юдита, 1 і 2 книги Макавеїв, Варух, Сирах, Мудрість, а також Даниїла 13-14 й Естери 10:4-16:24), і сім книг – для НЗ (Послання до Євреїв. Якова, Юди, 2 і 3 Івана, 2 Петра й Об’явлення).

Католицька і протестантська Біблії сьогодні вже не різняться стосовно НЗ: у них подаються ті самі книги і в тому самому порядку. Однак і далі існує річниця стосовно СЗ: второканонічні книги католиків протестанти називають апокрифами і під цим титулом вони з’являються в додатку до СЗ. Іншими словами, СЗ протестантів збігається з єврейською Біблією, яка подає лише протоканонічні книги католицького СЗ.

Висновок: під каноном і канонічними книгами розуміються дві дійсності, пов’язані між собою – канон вказує на офіційний список тих книг, які Церква офіційно приймає і визнає їх роль в її заснуванні як спільноти віруючих; ці книги служать як пророча і апостольська норма того, що є властиве і дозволене в переданні об’явленої правди та у формуванні християнського життя.

Проте канонічність книг не можна ототожнити з натхненням. З одного боку, канонічність додає до натхнення книг печатку офіційного визнання з боку Церкви щодо їх натхнення; з іншого – офіційне визнання канону не виключає, що інші писання теж могли бути написані з допомогою і під проводом Святого Духа, а пізніше їх втрачено: це випадок, наприклад. Послання до лаодікейців, читання якого сам Павло, після того як його написав, рекомендує Колосянам (див. Кол. 4:16).

Попередній запис

Авторитет Святого Письма

Наступний запис

Канон Старого Завіту