Давніше в пустелю втікали, щоб там віднайти Бога. В Апофтегматах[1] можна знайти багато порад, які для нас звучать дивно: «Втікай від людей, так спасеться душа твоя». Один апофтегмат про Авву Антонія, предтечу чернечого життя, розповідає про його цілковите відречення від усього. Авва Антоній почув у храмі слова: «Піди, продай добра свої та й убогим роздай, і матимеш скарб ти на небі. Потому приходь та й іди вслід за Мною» (Мт. 19:21). Так народився великий рух Отців Пустелі, які, цілковито довірившись Господеві, далеко від людських помешкань, за містами, серед піску пустелі та в пустці, шукали Бога.
Сьогодні здається, що пустеля сама входить у наше життя. Пісок пустелі, котрий вульгарно вдирається в наше життя, – це асфальт, бетонні мікрорайони з печерами на тому чи иншому поверсі будинку. І мурашник людей, настільки великий, що «народу довкола багато, та щораз важче знайти людину», як писав Едвард Стахура. Анонімність парохій, пересічність та традиціоналізм віри, відсутність наставників, спрага духовного досвіду, пошук замінників метафізики та сектантської езотеричности… Усе це спричиняє усамітнення, загублення та відчуження в нас і довкола нас. До цього також потрібно додати зруйновані подружжя (постійно зростає кількість розбитих сімей, коли мати або батько одні виховують дітей), нова економічна дійсність (безробіття, висока конкуренція на ринку праці тощо), яка нагадує щурячі перегони, а також наші особисті нездужання: депресії, страхи, стагнації.
Усе це наповнює нашу пустелю. Як серед цього жити? Як віднайти джерело в пустелі? Чи є сенс у такому «існуванні»? Як залишатися християнами серед криз та загального несприйняття? Усупереч поширеним думкам, усе це може бути середовищем, у котрому християнин може жити. Щобільше, саме в таких умовах змагання з безнадією християнство найбільше розквітло! Твоя пустеля, незалежно від того, яка вона, – це досконале місце, щоб віднайти Господа. Так як Ізраїль ти можеш відчути, що Господь нас веде й годує. Саме в пустелі Господь робить з нас Свій народ. Подорож нею може стати для кожного з нас гарним і не згаяним даремно часом зміцнення та поглиблення своєї віри та зв’язку з Ісусом.
Проповіді з цієї прощі мають допомогти відкрити, що пустеля – це стихія християн. Можливо, не кожен з нас матиме відвагу добровільно увійти в пустелю свого життя, однак раніше чи пізніше, не одному з нас пісок сипне в очі. І тоді варто знати, як жити, і що взагалі жити – варто! Це буде той самий пісок, котрий понад 1500 років тому формував перших християн: монахів, самітників, звичайних людей, які у своєму щоденному житті шукали Господа.
А тому основна тема проповідей з прощі звучить: «Перейти через пустелю, тобто від розпачу до надії». Нехай той факт, що впродовж найближчих семи днів ми будемо в дорозі, стане для нас не лише процесом фізичного переходу з Кракова на Ясну Гору, нехай наша проща буде виразом духовної подорожі кожного з нас, подорожі від розпачу або спокуси, яку носимо в собі, до надії, до якої нас запрошує Ісус Христос. Нехай кожен день нашої прощі буде наступним кроком у напрямку надії.
Отож, перейдімо пустелю нашого життя з Богом – або, як говорять люди пустелі, «Insz’ Allah» (якщо Бог дозволить).
[1] Апофтегмати – короткі й влучні вислови. Апофтегмати Отців Пустелі – це короткі висловлювання єгипетських монахів про духовне життя та аскезу. Серед них можна знайти анекдоти, описи оздоровлень, чудес, котрі автори використовували як претекст, аби повчати слухачів.