Додамо ще одне зауваження: відповідь на поклики сприяє поступу, вона відкриває щоразу нові й непередбачувані горизонти. Вона постійно пропонує нам майбутнє, яким би не було наше минуле і наша теперішня ситуація. Це великий дарунок, бо немає нічого гіршого, як не мати майбутнього. Нещодавній бунт молоді з передмість Франції (хоча він виражався в неприйнятних формах) свідчить про її глибокий відчай, породжений відчуттям, що суспільство не пропонує їй жодного майбутнього.
Отож, необхідно розуміти, що майбутнє, яке для нас креслять Божі поклики, не завжди довготривале. Божий поклик – це не обов’язково яскраве світло прожектора, яке освітлює наше життя і вказує йому напрямок у майбутнє. Иноді нам запропоновано маленький крок «тільки на сьогодні» (як каже свята Тереза з Лізьє[1]), вчинок, який стосується лише теперішнього дня. Але цього достатньо, щоб жити й розвиватися день за днем, знайти смисл існування, бути наполегливим, аж поки нам буде даровано благодать ширших перспектив. Скажу навіть більше: нам краще не знати майбутнього й відкривати його в міру того, як воно стає теперішнім. Ми часто віримо, що керування майбутнім гарантувало б нам безпеку. Якраз навпаки: ми перебуваємо в більшій безпеці і є більш мирними, живучи в довірі до Бога і передаючи Йому наше майбутнє, не намагаючись його пізнати чи опанувати ним.
Наступне дуже важливе твердження є таким: поклик робить вільним також у тому сенсі, що він дозволяє нам позитивно переживати будь-яку ситуацію. Навіть якщо хід нашого життя иноді складно витлумачити, бо в певні моменти воно є хаотичним, будь-яка подія, яка трапляється з нами, несе в собі певний поклик Бога.
Щасливі події є запрошеннями до подяки. Нещасливі події є запрошеннями до віри, надії, певного навернення тощо. Відкриття самого поклику, який міститься в кожній події життя, є найкращим способом сприймати його в позитивний спосіб. Додамо, що відкритість до покликів Бога є тим, що об’єднує наше життя і дає йому провідну нитку, незалежно від обставин та подій, які трапляються в ньому. Ми ще згодом повернемося до цієї теми.
Кожен поклик є творчим
Першим покликом, який нам адресує Бог і який є немовби коренем та засадою усіх инших, є поклик існувати. Апостол Павло в Посланні до римлян говорить про Бога, «Який оживляє мертвих і кличе неіснуюче, як існуюче» (Рим. 4:17). Це поклик, на який ми вже відповіли певним чином, оскільки ми існуємо. Цілком особливий поклик, бо він не передбачає співрозмовника, а є ним. Відповідь уже дано самим нашим життям, але ми запрошені бути відповідальними за цю відповідь упродовж свого життя. Цей перший поклик дозволив нам перейти від небуття до буття. Однак можна сказати, що так відбувається в разі будь-якого поклику, який нам адресує Бог: у певному сенсі, Він вириває нас із небуття, рятує нас, дає нас нам самим. Поклик завжди виводить нас із нічого, з відсутности смислу чи замкнутости, щоб дозволити нам існувати більш інтенсивно й правдиво.
Поклик і дар
Динаміка поклику є плідною з однієї засадничої причини: кожен поклик є також даром. Говорячи про вибір ізраїльського народу, апостол Павло стверджує, що «дари й покликання Божі невідмінні» (Рим. 11:29). Він цілком справедливо поєднує обидва поняття. Коли Бог кличе нас, щоб ми вирушили в дорогу в тому чи иншому напрямку, Він також дає необхідні силу та благодать. Відкритися до певного поклику завжди означає прийняти додаткову силу, бо Бог є вірним, Він дає те, що наказує, як казав святий Августин.
І навпаки, можна сказати, що кожен дар є покликом. Дарунки, які отримуємо від життя (хвиля щастя, дружба, певне вміння…), містять у собі поклик: запрошення подякувати за отриманий дар, повністю прийняти його, зробити його плідним для нас і для инших, зробити плідним отриманий талант. Кожен дар від Бога є покликом стати цілковито відкритими до Його дії. «Корисним дар від Бога може бути лише для того, хто його визнає як дар і беззастережно приймає»[2].
Поклик і дар є лише двома взаємодоповнюючими сторонами однієї і тієї ж дійсности: актом, через який Бог вливає в нас життя, життя дедалі багатше, щедріше, плідніше; життя, яке не є пасивно прийнятим, а яке розвивається завдяки нашій свобідній волі. Прийняття цього глибшого й щедрішого життя не відбувається без болю, зречення, страждань та боротьби. Але саме воно є кінцевою метою і Божою волею щодо нас.
Відкритися до поклику означає відкритися до життя в усіх його вимірах: природного життя, життя тіла, серця, емоцій, розуму, але й також життя, яке розвивається в стосунках, у любові, у сопричасті і, врешті, у повноті духовного життя, у вічному житті. Кожен поклик є покликом до більшої любови і реалізується в чистоті та запалі її божественної сили.
Згубити себе, щоб знайти
Тут я подам останнє міркування щодо поняття «поклик». Саме воно, на мій погляд, дозволяє правильно поєднати в нашому житті законне бажання самореалізації та євангельський поклик згубити і зректися себе. Йдеться про дуже актуальне й складне для вирішення питання. У сучасному світі відчуваємо сильне прагнення до самореалізації, до особистого розвитку, до розкриття усього свого потенціалу. Для досягнення цього пропонують безліч засобів, книжкові полиці переповнені працями на цю тему, як найкращими, так і найгіршими.
У цій тенденції є щось законне, але не завжди легко поєднати її зі словами Євангелія, яке говорить про відмову та зречення. Якщо ми вірні, то не можемо просто ігнорувати слова Ісуса, коли Він каже: «Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста та й за Мною йде! Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто згубить душу свою ради Мене та Євангелії, той її збереже» (Мр. 8:34-35).
Не можна також відкидати таку фразу святої Терези з Лізьє: «Якби ми знали, що отримуємо, коли зрікаємося себе у всьому!»[3] Необхідно зрозуміти її суть, яка, до того ж, повинна лягти в основу кожного справжнього духовного поступування.
Не прагнучи вичерпно розглядати це питання, яке, мабуть, не може мати повністю задовільного інтелектуального рішення (хрест завжди буде викликом для розуму…), я хотів би зауважити одну річ: його не можна розглянути належним чином поза динамікою поклику і відповіді. Подані вище слова з Євангелія про самозречення слід розуміти в контексті проповідування Царства Божого та адресованого всім поклику слідувати за Ісусом, зробити абсолютним пріоритетом відкритість до доброї новини про Царство Боже.
Саме тоді, коли людина відповідає на Божі поклики, вона губить і водночас знаходить себе в справді християнський, а не спотворений чи нездоровий спосіб. Вона переживає «згубу», яка не є самознищенням, мазохізмом, долоризмом, а виходом із себе, із власних меж для більшої відкритости до життя. Людина переживає «перебування», яке не є нарцисичним та егоїстичним пошуком особистого розвитку, а дорогою до власної глибинної ідентичности – ідентичности Божої дитини, що відкривається і дається нам у міру того, як ми відповідаємо на поклики, які нам постійно адресує життя.
[1] Свята Тереза з Лізьє, Поезія № 5.
[2] Jean-Claude Sagne, Les sacrements et la vie spirituelle, (Таїнства та духовне життя), Médiaspaul, с. 52. Ця праця містить дуже гарні сторінки про поняття «поклик».
[3] Sr Geneviève, Conseils et souvenirs, (Поради та спогади), Cerf, coll. Foi vivante, c. 131.