Як і кожна книга, Біблія має титул, а саме «Біблія». Цей титул дали їй ми, християни. У грецькій мові слово «biblia» означає «книги», точніше, «книжечки», тому що Біблія – це сукупність різних літературних композицій, переважно коротких, написаних різними мовами: єврейською, арамійською і грецькою. Найбільша з цих книг (Книга Ісаї) має 66 розділів, але поміщається на 100 сторінках у сучасному виданні Біблії. Усі разом вони становлять одну збірку книжок. У католицькій Біблії можна нарахувати 73 книги: з них 43 у СЗ і 27 у НЗ. Це «бібліотека» християнина. Перша її частина, яку ми називаємо СЗ, є теж Біблією євреїв.
З грецької мови слово «biblia» перейшло до латинської. «Biblia» – слово жіночого роду однини, яким позначається уся збірка. Цією назвою ми вказуємо на книгу нашої віри, тому що знаємо, що в ній міститься Боже Слово.
Зібрання різних писань в єдиний твір або «книгу» (саме це означає слово «Біблія») було результатом тривалого і важкого процесу. Термін, що означає ті книги, які належать до Біблії, має назву «канон» (тобто «міра»). Як перед юдаїзмом, так і перед християнством постало питання, які книги включати до своїх «Біблій». Юдаїзм не прийняв жодного формального рішення стосовно книг, які належать до його канону, аж до кінця І ст. по Хр.; це, однак, не означає, що юдаїзм не мав Біблії аж доти. Існувала лише незначна незгода – а в деяких випадках жодної – стосовно головних книг СЗ, які використовувалися як в юдейській літургії, так і в навчанні. Вже більша дискусія точилася довкола пізніших текстів меншої вартости, таких як Книга Товита, чи Книга Мудрости Соломона.
Старий і Новий Завіт
Відкриваючи Біблію, зауважуємо, що вона поділена на дві неоднакові частини. Перша, більша, називається Старим Завітом; друга – Новим Завітом. Ці назви вже мають християнське походження.
Слово «завіт» не треба розуміти лише як останню волю вмирающого. Тут криється єврейський вислів «беріт», що означає обіцянку якогось дару від Бога і, водночас, зобов’язання дотримуватися Божого закону з боку людини. Бог і людина зобов’язуються навзаєм і стверджують, що належать одне одному. Вони укладають союз, стаючи близькими приятелями. Ось чому ми інколи говоримо про старий і новий «союз» у значенні нового і старого «завіту». Ці два слова, по суті, означають те саме. Старий союз стосується до релігійних стосунків, що їх Бог встановив з народом Ізраїлю; новий союз – це ті самі стосунки, але розширені в Ісусі на всі народи, союз, знаком якого є Церква. Можна, отже, сказати, що єдиний союз був відновлений в Ісусі.
Християни бачать глибоку єдність між двома союзами, оскільки перший є оголошенням, обіцянкою і підготовкою до другого. Тому в Біблії зберігають і почитають святі тексти єврейського народу і власні як єдину книгу, що містить у собі єдине Боже Слово і єдине спасіння, у ній звіщене і здійснене.
Вперше формулювання «старий» і «новий» союз вживаються в самій Біблії, коли мова йде про Ноя і нове людство, що виходить з потопу (див. Бут. 6:18; 9:8-17), а опісля про Авраама і народ, що від нього бере життя (див. Бут. 15:18; 17:1-9). Союз між Богом та Ізраїлем затвердив на горі Сінай Мойсей обрядом крови, після того, як він прочитав «книгу (умов або законів) союзу» (див. Вих. 24:3-8). Але Ізраїль не раз відходив від цих умов і таким чином віддалявся від союзу. Й ось пророк Єремія передбачує час, коли Бог укладе «новий» союз з Ізраїлем, союз прощення і внутрішньої відповідальности (див. Єр. 31:31-34).
Про цей новий союз сам Ісус говорить на Останній вечері, коли подає пиття Своїм учням, говорячи: «Оця чаша – Новий Заповіт (союз) у Моїй крові, що за вас проливається» (Лк. 22:20). Як Мойсей затвердив союз між Богом та Ізраїлем на горі Сінай, розливаючи кров жертв, так тепер Ісус Своєю кров’ю, що має бути пролита на хресті, сповнює союз, передвіщений ще Єремією, союз, який поєднує Бога і спільноту учнів, що остаточно становить Божий народ, «Ізраїль Божий», як скаже Павло (Гал. 6:16). Подібні думки знаходимо теж у Посланні до Євреїв (див. Євр. 8:6-13).
Християни добре знають, що старий союз не скасовано. Він ще й сьогодні не втратив для Ізраїлю своєї вартости і є частиною єдиної історії спасіння, якою Бог, через Мойсея і в Ісусі, кликав і кличе Ізраїль і християн зв’язатися з Ним, стати знаком і знаряддям спасіння для всіх людей.
Тому дехто схильний називати єврейську Біблію «першим» заповітом, або «першим» союзом (див. Євр. 8:7), щоб підкреслити таким чином його часову першість стосовно до «нового» союзу, а також його вічну вартість для євреїв усіх часів та відносне значення для християн.
Танак
Юдейський (або єврейський) канон охоплює 39 книг, поділених на три категорії:
1 – Закон (названий теж П’ятикнижжя, тобто перших п’ять книг Біблії): Буття, Вихід, Левит, Числа, Второзаконня.
2 – Пророки: поділені на «Ранніх пророків»: Ісус Навин, Судді, 1 і 2 Самуїла, 1 і 2 Царів; та «Пізніших пророків»: Ісая, Єремія, Єзекіїл і «Дванадцять» (Осія, Йоіл, Амос, Овдій, Йона, Михей, Наум, Авакум, Софонія, Огій, Захарія, Малахія).
3 – Писання: Псалми, Приповісти, Йов, Пісня Пісень, Рут, Плач Єремії, Когелет (Проповідник), Естера, Даниїл, Ездра-Неемія, 1 і 2 Хронік.
Для євреїв не існує слова «Біблія», ані, ясна річ, «Старий Завіт», натомість вони використовують означення «Танак». Це слово – скорочення з перших букв трьох слів: Торах, Невіім, Кетувім, з додаванням одного «а» між кожною приголосною.
а) Торах
Торах або Тора – це та частина Біблії, яку ми називаємо П’ятикнижжям; вона містить у собі такі книги: Буття, Вихід, Левит, Числа і Второзаконня.
Саме слово для єврея означає дуже багато. Торах може бути перекладеним багатьма способами: «закон» або також «наука», «вказівка», «навчання» і т. д. У Торах єврей знаходить те все, до чого він покликаний: його релігійну (народ Ягве), історичну (народ, що має свою землю), соціяльну (спільнота братів) ідентичність.
Торах, отже, є визначальним чинником для релігійного єврея. Зберігати їй вірність – для нього це питання життя і смерти. Торах – це справедливість і святість життя, це нагорода в царстві, що її Ягве у свій день дасть Ізраїлеві. Для євреїв Торах це остаточне об’явлення Бога. Не існує вищого й, отже, більш авторитетного слова від Торах. Можна, отже, зрозуміти, чому для євреїв так важко сприйняти пізніше й остаточне слово Бога, те, що для нас, християн, приходить через Ісуса Христа.
б) Невіім
Поруч із Торах євреї ставлять Невіім, хоча надають цим текстам меншої конститутивної цінности. «Невіім» означає «пророки», люди Духа і носії Слова. Слово для єврея може бути обіцянкою, яка сповнюється, отже, подією. Отож пророки це ті люди, що здійснили Божі обітниці: Ісус Навин, судді, Самуїл та інші пророки доби царів, про справи яких можемо читати в книгах Ісуса Навина, Суддів, 1 і 2 Самуїла, 1 і 2 Царів. Танак називає їх «ранніми пророками».
«Пізнішими пророками» є автори книг, які ми звикли називати «пророчі», тобто тексти, що містять проповіді до народу, щоб він навернувся від гріхів, сповнених проти Торах або спасіння, що має незабаром здійснитися.
в) Кетувім
Решту книг Танак євреї звуть Кетувім, тобто «писання». Кетувім охоплюють твори різної природи: поетичні, мудросні, історичні, апокаліптичні і т. д.
З юдейського канону не входять сім книг, які католики і православні включають до своїх священних писань. Юдаїзм також почитає ці твори і вважає їх священними, проте вони не є частиною «канону». Це книги Товита, Юдити, 1 і 2 Макавеїв, Мудрости, Сираха, Варуха.
Християнський канон
Формування християнського канону вимагало певного часу. Хоча офіційне рішення Католицької Церкви щодо канону Святого Письма було народжене лише на Тридентійському соборі (тобто в XVI ст. по Хр.), однак вибір книг, які мали увійти до християнського канону, було здійснено набагато раніше. У перших десятиліттях Церкви існували численні священні книги, з яких міг формуватися канон. Не завжди можна напевно визначити критерії вибору канону. Деякі «євангелія» представляли Ісуса в спосіб, який більшість християн не могла прийняти, отож такі тексти було виключено. Інші стародавні тексти, як Дідахе (Повчання Дванадцяти Апостолів), своєрідний підручник моралі і християнської практики, попри його непохитний авторитет, також не було включено в канон. Отож основними елементами, які спонукали Церкву зачислити певні книги до офіційного канону Писань й уважати їх натхненними, були: власне зміст книги, автор і використання в літургії та церковному навчанні.
Серед християн існує згода щодо 27 книг, які входять до НЗ; натомість, існує розбіжність стосовно деяких книг СЗ. Коли католики і православні погоджуються щодо 46 книг СЗ (православні включають ще дві книги Ездри, молитву Манасії, Пс. 151, 3 Макавеїв), то протестанти приймають 39 книг, які ми вже перечислили, і тому їхній канон відповідає єврейському. Сім книг, які приймають католики і православні, але виключають протестанти, католики звуть «второканонічними», а протестанти – «апокрифами».
Цю різницю спричинив факт, що християнство в перших століттях користувалося СЗ не лише в його оригінальній мові, але теж у грецькому варіанті Септуагінти (переклад Сімдесятьох, LХХ), яку було підготовлено в єврейському елліністичному середовищі в Олександрії приблизно в III ст. до Хр. Цей варіант СЗ охоплював 46 книг. Використання грецької мови серед перших християнських поколінь пояснювалося тим, що це була їхня рідна мова. Коли юдаїзм затвердив свій офіційний канон (наприкінці І ст.), то було прийнято коротший список, що складався із 39 книг, написаних єврейською мовою (й, отже, читаних у синагогах). В часи Реформи протестанти перебрали саме цей, єврейський, коротший канон, уважаючи його більш автентичним.
Зараз уже не існує таких сильних напружень між католиками і протестантами, отож численні протестантські видання Біблії вміщують і сім книг «апокрифів» у кінці Біблії або між СЗ і НЗ.