Новий Завіт розпочинається звісткою на зразок пророчих: «Було Боже слово в пустині Іванові, сину Захарія» (Лк. 3:2). Іван – це останній пророк СЗ, післаний приготовити путь Господеві і дати свідчення Божому Слову, що стало тілом.
Це відбувалося в 28-30 роках християнської доби.
а) Від Ісуса до апостольської проповіді
Отримавши хрещення з рук Івана, Ісус з Назарету розпочинає Свою публічну діяльність Месії Спасителя. Він діє і говорить з таким авторитетом, якого не було в жодного з пророків. Слова, які Він промовляє, і діла, що чинить, справляють небувале враження на людей. Він творить численні чуда і прощає грішникам. Ставить перед Своїми слухачами вимоги щодо стосунку до Бога і до братів. Згідно з об’явленням, яке отримав Ізраїль, Ісус відкриває дух учнів для Доброї Новини, що виявляється в Його особі, і спрямовує їхнє життя до Божого царства. Ісус помирає приблизно 30 року, відкинутий і засуджений народними старійшинами; це було передбачено в Його навчанні.
Він теж сповістив, що воскресне з мертвих. Воскресіння потверджує в очах віруючих учнів правдивість Його слів і післанництва як Месії Ізраїлю та об’являє вповні таїнство Його особи.
Просвітлені Ісусовим воскресінням і даром Святого Духа в день П’ятдесятниці, учні відважно проголошують свою віру: Ісус є не тільки Христом, але він теж є єдиним Господом і Спасителем, Сином Божим, що стався людиною.
Численні юдеї вірують в Ісуса Христа і Церква швидко розростається. Однак, велика частина ізраїльського народу залишається поза цим рухом і навіть часто йому протистоїть. Однак Євангеліє виходить поза межі Палестини. Апостол Павло, а з ним багато інших місіонерів, серед яких також і звичайні віруючі, несе його в осередки грецько-римського світу.
Проповідування апостолів і євангелізація спочатку відбуваються тільки усно. Для них, як і для перших християн, а перед тим для Ісуса, існувало лише Писання Ізраїлю, які лише пізніше отримають назву Старого Завіту.
б) Християнські писання
Невдовзі з’являються християнські писання, свідчення та знаряддя живого передання, що віддають Церкву під дію Святого Духа.
Перші тексти – це послання апостола Павла, скеровані до різних спільнот, які він заснував і з якими в такий спосіб підтримував контакт. Між 50 і 60 роками створено першу серію послань: Перше і Друге послання до Солунян, Перше і Друге послання до Коринтян, Послання до Филип’ян (яке, однак, деякі науковці поміщають між 61 та 63 роками), Послання до Галатів та Послання до Римлян. Від 61 до 63 року Павло, в’язень у Римі, пише Послання до Колосян, до Филимона, до Ефесян (дехто з науковців Послання до Колосян та Ефесян вважає радше творчістю павлівської традиції, тобто написаними, правдоподібно, після його смерти).
Наступна серія послань звернена вже не до спільнот, а до окремих осіб, тобто до пастирів душ. Звідси і назва «пасторальні послання», до яких замислюють Перше і Друге послання до Тимофія та Послання до Тита. Ці послання, найімовірніше, належать до павлівської традиції і віддзеркалюють ситуацію в Церкві кінця І ст., набагато пізніше від 66-67 років, коли, вважають, настала смерть Павла.
Послання до Євреїв, здається, не має прямого стосунку до павлівської традиції, його створено перед римським зруйнуванням Єрусалиму, що відбулося в 70 р. Розвиваючи тезу універсального священичого посередництва Христа, це послання надає відваги християнам єврейського походження, перед якими постала небезпека відступництва.
Остаточна редакція трьох перших Євангелій (Марко, Матвій, Лука) визначає наступну літературну добу, що, на думку більшості науковців, охоплює період приблизно від 65 до 80 років. Церква, вже широко розвинена в тоді знаному світі, віддаляючись від доби свого заснування, потребує есенціяльних посилань, щоб значення постаті, вістки і таїнства Христа не зменшилися, щоб не зазнали відхилень із плином часу. Тут ідеться не так про те, щоб зафіксувати минуле, як зберегти живий, реальний образ Ісуса та великий запал П’ятдесятниці.
Із трьох так званих синоптичних Євангелій найдавнішим уважається Євангеліє від Марка, у його остаточній редакції. Припускають, що воно укладене перед 70 роком. Євангеліє від Матвія укладено пізніше від цієї дати. Так само творчість Луки, що охоплює третє Євангеліє та Дії апостолів, ймовірно, укладена десь біля 80 року.
Інші апостольські писання отримали назву «соборних», тобто універсальних, послань, оскільки йдеться про твори, що не є адресовані до якоїсь конкретної спільноти: це послання Якова і Юди, Перше і Друге послання Петра та Перше, Друге і Третє послання Івана. Авторами усіх цих послань є великі авторитети християнських початків, але науковці не мають одностайности у визначенні авторства та датуванні деяких послань. Християнська спільнота, що постає в них, вже сконсолідована; найбільша проблема не «звикнути», не опуститися, не втратити відчуття есенціяльного задля непевних ідей. Ці послання переважно виникли наприкінці І-го століття.
Іванівська творчість, що охоплює, крім того, ще три послання, завершує збірку новозавітних писань десь наприкінці І століття. Євангеліє від Івана, в якому віддзеркалюється не лише проповідь апостола, але і творчість традиції, що походить від нього, є одним з останніх творів Нового Завіту. Одкровення випереджає його на декілька років. Автор цієї останньої книги представляється своїм Читачам як Іван, їхній брат і друг у горі (див. Об. 1:9). Науковці сумніваються щодо можливости ототожнення цього Івана з Іваном-апостолом через мовні відмінності і богословську побудову його твору та четвертого Євангелія, хоча не бракує також подібностей з Євангелієм та Першим посланням. Отже, джерело натхненням є Іван. Написане в колах, близьких до апостола, просякнуте його вченням, Об’явлення є твором, що звертається до вже «уведених» таємничою мовою, щоб дати пояснення історичним подіям, протагоністами яких є вони самі.