Я одержав терміновий дзвінок, з офісу повідомили, що до мене звернувся пацієнтка з суїцидними настроями, Тереза. Я зразу передзвонив Терезі. Вона була в розпачі.
«Розкажи, що сталося», – сказав я.
«Це вже не допоможе», – відповіла Тереза, хлипаючи.
«Що не допоможе?»
«Розповідати людям про свої проблеми, – сказала вона. – Увечері я ходила на зустріч своєї групи і розповіла про свою депресію й проблеми з Джої, але там, по суті, на мене напали за те, що я почуваюся пригніченою, а також за все решта, що сталося зі мною».
«Що вони сказали?»
«Сказали, що я не повинна так почуватися, і що коли в мене досі всі ці проблеми, то я, напевне, не ходжу з Господом. Я не знаю, що робити далі. Я випробувала всі “надійні стосунки” і ділилася з людьми своїми проблемами, але це все одно не допомагає».
«А що би ти сказала, якби почула від мене, що ти досі не знайшла надійних стосунків?» – запитав я.
«Що ви маєте на увазі? – перепитала Тереза. – Вони всі християни з моєї церкви».
«Християнин не означає автоматично “надійний”, – відповів я. – Надійний означає “корисний”. А видається, що нинішня ніч не була аж надто корисною».
«То ж як тоді розпізнати надійні стосунки?» – запитала вона.
«Добре запитання, – сказав я. – Поговорімо про це».
Я співчував Терезі. Вона відкрила для себе справжню істину: церква – це не завжди надійне місце. Видається, що це не може бути правдою, бо якщо ми і маємо десь почуватися надійно, то саме в церкві. Усіма фібрами свого єства ми відкидаємо думку, що те єдине місце, яке повинне бути надійним – дім Божий, – насправді таким може й не бути.
Церква – це не цілком надійне місце, бо там є не тільки надійні люди. І хоч як би ми хотіли бачити його цілковито надійним, істина в тому, що ми не бачимо Церкву такою, якою її описує Бог. Дотримуючись біблійного погляду на стосунки і намагаючись жити тим життям, якого бажає для нас Бог, треба і Церкву сприймати в світлі того, що про неї говорив Бог. Наша віра мусить відповідати реальності життя, з якою ми стикаємося, і тій реальності, яку описує нам Біблія. Погляньмо на ці дві реальності.
Реальність, з якою стикаємося ми
Досвід Терези перегукується з досвідом багатьох людей. Усякий, хто досить довго належить до церковної спільноти, зазнавав кривди від людей з тієї церкви. Бо в Тілі Христовому ми не раз стикаємося з суворою реальністю: осудом, гордістю, себелюбством, маніпуляцією, відреченням, наругою, контролем, перфекціонізмом, домінацією і всіма стосунковими гріхами, відомими людству. Стіни церкви не оберігають нас від гріха. По суті, Церква за визначенням складається з грішників.
І ще більше ускладнює ситуацію те, що Церква як сім’я Божа за своєю природою пробуджує наші первісні жадання, прагнення любови, досконалої сім’ї. Бог сотворив Церкву на те, щоб вона стала нашою другою сім’єю, і часто ми приходимо до неї з тим самим прагненням безпеки й любови, з яким приходимо у свою першу родину. І часом, як і в першій сім’ї, ми не лише відчуваємо розчарування, але й втрачаємо всяку надію. Як нам поводитися в такій реальності? Єдина відмінність полягає в тому, що на відміну від нашої першої сім’ї в сім’ю Божу ми приходимо дорослими, а тому маємо вибір, кому вірити і з ким бути близькими. Давид у Псалмі 101:6 сказав, що «Мої очі на вірних землі». Але від природи ми не такі обачні. Ми приходимо до церковної спільноти з бажаннями і почуттями: «Подбайте про мене. Я вас потребую. Я не стану гадати, хто надійний, а хто ні. Ви мусите всі бути добрими й гідними довіри». Ми відчуваємо жадання, висловлене в Посланні до римлян 8, де описано те, як ми тужимо і стогнемо по усиновленню. Ми хочемо, щоб усе було як належить, однак бачимо щось зовсім інше.
З іншого боку, ми не раз відчували, що тіло Христове плекало, любило й повчало нас, приносячи нам глибоке зцілення. Завдяки любові й прийняттю інших вірних наш характер змінювався, і ми поступово скидали свої пута.
Ми також чуємо, як інші підтверджують цю реальність. Їх доводила до погибелі сім’я або світ, та вони спасалися й зцілювалися в Церкві. Вони відчули допомогу й підтримку однієї людини або групи людей у церковній спільноті, і їхнє життя кардинально змінювалося.
Я (Генрі) можу це засвідчити. Я мріяв і планував, що ціле своє життя професійно гратиму в гольф – з шестилітнього віку й аж до того часу, коли мене взяв у команду з гольфу коледж з національним рейтингом. Я почав брати участь у змаганнях на чимраз вищому рівні, і досяг деяких успіхів. І вже думав, що мої мрії починають реалізовуватися.
А тоді сталася біда. Травма сухожилля на лівій руці поклала край моїй кар’єрі. Я навіть не міг тримати в руках гольфову ключку і втратив надію на одужання. Я був дезорієнтований і спушений. Дорога, якою я з такими зусиллями йшов п’ятнадцять років, трудячись день і ніч, завела в глухий кут. Водночас я зазнав у житті й інших не менш вагомих втрат. Здавалося, усе сходить нанівець. Я страждав від важкої депресії.
Тож почав шукати вихід з такої ситуації. Я належав до того типу людей, що «ніколи не впадають у розпач», а надто в спорті. І міркував, що подужаю цю проблему таким же чином – завдяки важкій праці й силі волі. Натомість чимраз більше відчував пригнічення, ніщо не могло заповнити порожнечі в моїй душі. Депресія та дезорієнтація поглиблювалися, аж поки я не вирішив закинути все та впорядкувати своє життя.
Спершу я звернувся до Бога, сказавши Йому, що навіть не знав про Його існування, і якби Він показав мені, що таки існує, то я би робив те, що Він каже. Адже попередній мій шлях нікуди мене не привів.
І менш ніж за годину, як я помолився в невеличкій капличці Південного методистського університету, задзвонив мій телефон. Приятель, з яким я не спілкувався тривалий час, повідомив, що він та деякі інші люди започатковують біблійні студії, і з якоїсь дивної причини йому спало на думку запросити й мене. Я сказав йому, що прийду, не зовсім вірячи в те, що тільки-но сталося.
Одне слово, керівник тих біблійних класів і його дружина запросили мене пожити в них впродовж семестру, поки я давав собі раду. Подарувавши мені себе, вони назавжди змінили моє життя. Їхня любов і настанови торкнулися чогось глибокого в моїй душі, коли вони вели мене реальних стосунків з Богом. Він знайшов мене, і завдяки любові й підтримці Його Тіла мене було оздоровлено.
Тож Церква може виявитися зцілюючим місцем, місцем, де переображується наше життя; місцем, яке здатне на могутню любов і зцілення. Тіло Христове – це Боже знаряддя, яке несе нам зцілення й оновлення (див. 1Пет. 4:10; Еф. 4:16). Тож у наших нужденних серцях постає і звучить таке запитання: Церква надійна чи ненадійна? І відповідь така: «І надійна, і ненадійна». Іноді нам щастить знайти добрі стосунки, та часом ми стикаємося з проблемами.