Він може відкритися тільки дитині; а в повній мірі тільки невинній дитині. Всі покарання світу спрямовані на те, щоб зробити з людини дитину, щоб Бог міг їй відкритися. Джордж МакДональд, Основи Життя
Невдовзі після мого першого візиту до Браєна Стернберга, я побував в Балтіморі, Меріленд, щоб взяти інтерв’ю в дивовижної дівчинки-підлітка на ім’я Джоні Еріксон. Звичайно, тепер Джоні стала відомою завдяки своїм працям, як художниця, письменниця і популярний Християнський спікер. Але коли я з нею зустрівся, жоден з її творів ще не був опублікований, і я почув тільки невелику частину її історії.
Історія Джоні значною мірою перегукується з історією Браєна: обоє були підлітками, спортсменами, що зазнали травми в розквіті сил і були змушені пристосуватися до життя, як паралізовані інваліди. Йдучи брати інтерв’ю, я очікував знайти її в настрої, схожому на той, в якому я знайшов Стернбергів, тобто непросту боротьбу, переплетену із впертою, невмирущою вірою. Але коли я приїхав у будинок Джоні, то знайшов там зовсім іншу атмосферу.
Я дістався до будинку Джоні Еріксон, їдучи вздовж одного із спокійних потічків у західному Балтіморі. Серпантин дороги стелився навколо крутих, скелястих пагорбів. По обидва боки дорога була обрамлена заростями дерев, аж поки вона не дісталась до верхівки найвищого пагорба, де перед очима раптом відкривався величний панорамний пейзаж. Будинок Джоні розташувався саме на цьому пагорбі. Це був котедж, побудований з великих каменів і обтесаних вручну колод, ретельно зібраний докупи батьком Джоні.
Стіни художньої студії Джоні, із вікнами в повну висоту стіни, виступали просто над схилом. У долині пасся брунатний жеребець, обмахуючись хвостом від мух. По газону бігав датський дог. Багато митців прагнуть працювати в таких невибагливих умовах, але професійне життя Джоні відрізнялося від інших. Вона могла відвідувати свою студію, тільки якщо хтось її до неї підштовхував, і малювати, лише тримаючи олівець чи пензлик у зубах.
Будучи підлітком, Джоні їздила верхи на своєму коневі, несучись на карколомній швидкості лісовими стежками, хлюпалась у струмку разом із своїм датським догом і грала в баскетбол, закидаючи м’яч у кошик, причеплений до баскетбольного щита біля котеджу. Інколи вона навіть приймала участь у полюванні на лисицю, влаштованого на теренах їхніх угідь.
Але тепер її щоденні вправи складаються з більш спокійних рухів. З допомогою пристрою, який підтримує її спину і плечі, вона може так рухати рукою, щоб перегорнути сторінку в книжці. А малювання вимагає великої кількості скрупульозних, трудомістких кивків головою. І ось так повільно малюнок набирає впізнаваних обрисів.
Секундна помилка повністю змінила життя Джоні, але її непохитний оптимізм не потрапив під ці зміни. Коли мене представили їй, я був просто вражений життєрадісним виразом її обличчя і блискучим сяйвом її очей. У неї був настільки киплячий дух, що вона мимоволі нагадала мені про всі оті курси «Думай позитивно – люби себе!», яким навчались усі попередні міс Америка. На відміну від більшості з них, дух Джоні був сформований трагедією.
Доленосне пірнання
«Літо 1967 було незвично спекотним і вологим. Липень був задушливим. Вранці я займалась з конями, зіпрівши так сильно, що охолодити мене могло тільки пірнання в Чесапікській затоці. Я з своєю сестрою Кейсі поїхала на узбережжя і пірнула в темну воду.
Мене ніколи не задовольняло плавання по коліна в басейні чи плескання в затоці на мілководді. Ми з Кейсі побачили чудову ціль – плаваючий буйок ярдів п’ятдесят чи шістдесят від берега і попливли до нього. Ми обоє були досить атлетичні, а інколи необачні.
Коли я дісталась буйка, я швидко видряпалась на нього і пірнула з іншого боку, майже не думаючи що роблю. Спочатку я відчула знайомий опір води, а потім пекучий біль – я вдарилась головою об камінь на дні. Руки і ноги звело. Я відчула голосне дзижчання, щось схоже на електричний шок, посилений інтенсивною вібрацією. Хоча болю не було.
Я не могла поворухнутися! Моє обличчя вткнулося у відшліфований пісок на дні затоки, але я не могла відірватися від нього. Мозок наказував м’язам робити плавальні рухи, але жоден м’яз не реагував. Я затримала дихання, помолилась і чекала, застигши у воді обличчям донизу.
Напевно десь через хвилину я почула, як мене кликала Кейсі – слабкий, приглушений голос над поверхнею води. Її голос ставав все ближчим і чіткішим, а потім поруч себе я побачила її тінь.
«Ти що, пірнула ось тут? Тут ж зовсім мілко», – почула я, як вона сказала крізь воду.
Кейсі нахилилась, намагаючись підняти мене, а тоді застигла. О, Боже. Як довго, – подумала я. А тоді все потемніло.
Як раз тоді, коли я мало не втратила свідомість, моя голова піднялась над поверхнею і я зробила потужний вдих. Я намагалась вхопитися за Кейсі, але мої м’язи знову мене не послухалися. Вона закинула мене на плечі і почала тягти до берега.
Чітко відчуваючи, що мої руки і ноги щільно притиснуті до грудей, я з жахом побачила, що вони безсило, нерухомо звисають зі спини сестри. Я втратила контакт зі своїм тілом».
Швидка допомога домчала Джоні з пустельного пляжу в галасливий вир міської лікарні Балтимору. Вона лежала в невеличкій палаті, заштореній шторками. Одна медсестра розпитувала її, чим вона хворіла. Інша знімала з неї зовсім новенький купальний костюм, залишивши в дівчинки відчуття сорому і безпомічності. Лікар з довгою металевою шпилькою постійно питав: «Щось відчуваєш?», штрикаючи шпилькою їй у ступні, гомілки, пальці рук і в руки. Усіма силами зосередившись на цих стимулюючих процедурах, Джоні могла дати ствердну відповідь «так» лише тоді, коли він перевіряв чутливість її плечей.
Після швидкого огляду лікарів, один з них, якого звали д-р Шеррілл, відрізав кучеряве, біляве волосся Джоні електричною машинкою, після чого медсестра поголила їй голову. Коли вона почала втрачати свідомість, то подумала, що чує звук високих оборотів електродриля. Останнє, що вона пам’ятала, що хтось тримав її голову, коли лікар робив дві акуратні дірочки по обидва боки її черепа.