Уздовж дороги простягалося заможне село Нестаничі, посеред якого на невеличкому пагорбі виднілася оточена старими липами трикупольна церква. Недалеко від церкви, серед зеленого саду, знаходилося господарство багача Івана Бойка, в якого нещодавно померли батьки, люди заможні, що славилися на всю околицю милосердям до убогих. Вони залишили синові-одинакові просторі поля та буйні сіножаті, а також коні, корови та велику череду овець. Іван Бойко задумав женитися, бо ж у великому господарстві потрібна господиня. Всі матері, що мали доньок на виданні, молили Бога, щоб Іван став їхнім зятем. Часто через те доходило між ними до суперечок.
«Мабуть, із моєю донькою буде женитися. Катерина – гарна дівчина», – казала жінка солтиса до війтової.
«Що ви, кумо, плетете небилиці, – відповідала війтова – адже він не осліп, сьогодні або завтра пришле сватів до моєї Параски».
Ось і сварка готова. Сусіди втрутилися в їхню балачку та втихомирили обидвох.
Іванові ані одна, ані друга дівчина не були до душі: одна була занадто лінива до роботи, а друга тільки те й любила, щоб вишукано вдягатися й у неділі та свята витанцьовувати з парубками в корчмі.
Одного разу виїхав Іван у поле з плугом. Сонце щойно викотилось на погідне небо, розбуджене птаство співало честь і славу своєму Сотворителеві. Іванові ставало на душі так любо, коли дивився на веселий і ясний Божий світ. З його вуст залунала пісня: «Пречистая Діво-Мати руського краю». Коли наблизився до хреста, який стояв серед поля, побачив вбогого чоловіка, який сидів тут, і привітав його християнським привітом:
«Слава Ісусу Христу!»
«Слава навіки», – відповів старший чоловік.
«За чим, дідусю, ви сюди прийшли? Коли йдеться про милостиню, то слабка надія, щоб вам тут щось подали, адже тим шляхом мало хто проходить, краще сядьте біля верб, край села, де йде дорога до міста», – сказавши це, він вийняв три крейцари та дав бідному.
«Бог віддячить вам за добре серце. Та милостині я не потребую», – відповів незнайомець.
«Хіба ж ви не дід?»
«Авжеж, і дід, і не дід, – відповів старий – я каліка, болять мене ноги, я видав усі кошти на лікарів і ось вже шість років не можу ходити».
«З чого ж ви живете, коли не хочете просити? Мабуть, маєте якийсь заощаджений гріш?»
«Грошей у мене немає, лиш маю скарб неоціненний – дав мені Господь добру доньку, яка за мною доглядає і каже, що доки їй вистачить здоров’я, дбатиме про все, у чому матиму потребу».
«Чи вже вийшла заміж?»
«От сказали, та хто б хотів таку вбогу дівчину?»
«Де вона?» – запитав Іван.
«Поїхала в місто купувати харчі».
«А з якого ви села?»
«Проживав я дотепер у Михайлівці, а коли продав там хату та город, то ми переїхали жити до хатини, що стоїть от там недалеко, біля лісу».
«Чого ж ви перебралися до тої пустки?»
Під час цієї розмови надійшла Марта, донька Якова, вона везла за собою візок із харчами. Це була молода дівчина середнього зросту. Іван ввічливо заговорив до неї, вона засоромилась та опустила очі. Хлопець допоміг дівчині відвести батька до хати.
Іван почав часто заходити до хати старого Якова. Нікуди було правди діти, адже дівчина припала йому до серця.
І Мартуся полюбила його, та коли згадувала, що він багатий, а вона бідна наймичка, то їй ставало сумно, і з її чорних очей по блідому лиці котилися сльози. Та як же здивувалися Яків і Марта, коли в день апостолів Петра і Павла з’явився в їхній хаті Іван, низько поклонився старому і сказав: «Прийшов до вас у важливій справі. Мартуся ваша стала близька моєму серцю, тож прошу дозволити, аби вона була моєю подругою аж до смерті».
Почувши ці слова, Мартуся почервоніла, мов рожа, та немов та сполохана пташина стала пригортатися до батька. Старий Яків не повірив словам Івана.
«Ви, Іване, прийшли собі насміхатися з мене та з моєї дитини. Пошанували б хоч мою старість».
«А Боже борони, я не жартую», – відповів Іван.
«Та ви ж добре знаєте, що моя Мартуся – убога наймичка, як не заробить, то нема за що жити й одягнутися, та й весілля немає за що справити. Та я би не хотів, щоб твої свояки з тобою сварилися, що ти одружуєшся з простою дівчиною».
«Вже цим не журіться. У мене, слава Богу, є стільки статків, щоб залагодити всі весільні справи як належить. А чи моє одруження буде вигідним для свояків, чи ні, про це я не турбуюся. Знаю, що в Мартусі немає статків, але в неї є невинне й чисте серце, праведна душа – і цього мені вистачить замість усіх скарбів світу. Ані ви, ані ваша дитина не зазнаєте в мене кривди. Покійні родичі завжди нагадували мені, щоб, вибираючи дружину, я уважно придивився, чи вона поважає своїх батьків. А я вже бачу, що Мартуся вас дуже любить, тож хай вона буде моєю товаришкою до смерті. Я впевнений, що разом із нею прийде до мого дому Боже благословення».
Ось такі були заручини молодят. Не було тут ні сватів, ні пиятики, де люди втрачають розум у такий важливий момент свого життя.
Відразу на другий день Іван поїхав до міста, щоб купити для Мартусі все необхідне, а наступної неділі священик виголосив першу оповідь людям, зібраним на богослуженні в храмі. Коли це почула війтиха, їй потемніло в очах, адже вона була впевнена, що Іван пришле сватів до її доньки. А солтисиха, як тільки вийшла з церкви, стала глумитися з Івана, що бере собі за жінку дідову доньку: «А що, господарських дівчат у селі нема – здурів хлопець та й тільки».
Іван не зважав на пусті людські бесіди. Він одружився.
Разом із Мартою забрав до своєї хати і її батька та подбав про нього. Невдовзі Марта зуміла прихилити до себе серця людей, адже була добра, роботяща та милосердна для убогих. Іван Бойко був щасливий та благословив ту хвилину, коли перший раз зустрів Марту. Завдяки її праведності він також мав честь та славу в людей, бо сказано у Святому письмі: «Невіста вірна є вінцем свого мужа, хто знайшов добру жінку, скарб знайшов і радість у Господі».
Із того часу, як молоді побралися, пройшло десять літ. Минули вони так швидко, як година. Жодна незгода не змогла затьмарити їхню щиру любов. Та вся біда в тому, що всяке земне щастя минає.
Марта застудилася та тяжко занедужала, з кожним днем усе більше занепадало її здоров’я, жодні ліки не допомагали, і врешті вона розлучилася зі світом. Її втрату оплакував чоловік та люди, яким вона допомагала. Іван довго не міг заспокоїтися, після смерті дружини йому були не милі ні світ, ні люди. З кожним днем у господарстві робився більший безлад. Так минуло кілька років. Час заспокоював Івана, він почав піднімати своє господарство, та годі було обійтися без господині. Люди почали його сватати – тож він одружився з донькою заможного селянина. Катерина принесла до хати багате віно, але була злюща, мов гадюка, незгідлива та скупа, сварилася зі всіма сусідами, кожному дорікала, убогі здалека оминали її хату, бо не те що не порятувала нікого, то ще й могла обмовити.
Одного разу Катерина розізлилася на свого сусіда Матвія та почала з ним бійку. Той, боронячись, відіпхнув її від себе, і вона впала в калюжу. Не так з болю, як зі злості жінка заверещала та почала сварити чоловіка, чому він не боронить її та дозволяє так з неї знущатися.
Іван закипів гнівом, кинувся на сусіда і дишлом від воза випадково вцілив йому в голову, що аж той упав на землю неживим. Так Іван став вбивцею людини, у нього пробудилася совість, він почав нарікати на свою нещасну долю та на жінку, яка стала причиною цього злочину. Для того, щоб приховати сліди вбивства, Катерина затягнула трупа до найближчих кущів і там залишила. Повернулися додому. Іван Бойко не спав ночами, ходив, мов божевільний, зненавидів жінку.
Через кілька днів люди знайшли тіло Матвія та поховали його.
А ще через рік часу почали звинувачувати одного селянина в смерті Матвія, його повинні були засудити. Дізнавшись про це, Іван признався в скоєному. Через кілька років він помер у в’язниці.
Тож кожному стає зрозуміло, що часом слава або неслава чоловіка перебуває в руках жінки. Марта була вінцем слави для свого чоловіка, а злобна Катерина відчинила йому двері до в’язниці та вкрила соромом і неславою.