Годі міркувати про питання віри, не розглянувши історії Симона Петра. Так, він мені симпатизує. Один із дванадцяти Христових учнів і один із трьох особливо близьких до Христа, Петро був бурхливою особистістю. Він був ревучим левом, напористим у кожній справі.
Петро був чоловіком, який прагнув би заблокувати квотербека в кожній грі або заробити очко щоразу, заходячи у «дім». Петро мав змагальний дух; він був пристрасний у всьому, що думав, відчував і робив. Для нього не існувало компромісів. Для нього існувало лише все або нічого. Він так пристрасно ставився до віри в Христа, що покинув усе і повів інших до Нього. Але він не був ідеалом.
По суті, Петро мав клопіт зі своєю вірою. Він сумнівався, вагався і поступався, перед тим як навчився твердо стояти у вірі й правді. У всьому Писанні історія Петра демонструє, на мою думку, один із найчудовіших прикладів дороги до віри. У Петра ми бачимо і найбільше піднесення віри, і її глибоке падіння. Лише кілька митей відокремлюють неймовірний приклад віри, що спроможна двигати гори, від цілковитого браку віри в Христа.
«А о четвертій сторожі нічній Ісус підійшов до них, ідучи по морю. Як побачили ж учні, що йде Він по морю, то настрашилися та й казали: Мара! І від страху вони закричали… А Ісус до них зараз озвався й сказав: Заспокойтесь, це Я, не лякайтесь! Петро ж відповів і сказав: Коли, Господи, Ти це, то звели, щоб прийшов я до Тебе по воді. А Він відказав йому: Іди. І, вилізши з човна, Петро став іти по воді, і пішов до Ісуса. Але, бачачи велику бурю, злякався, і зачав потопати, і скричав: Рятуй мене, Господи!… І зараз Ісус простяг руку й схопив його, і каже до нього: Маловірний, чого усумнився?» Мт. 14:25-31
Петро не лише став учасником чуда, а й повірив Христові, усім серцем поклавшись на Нього. Він вийшов із човна. Я думаю, що це дивовижно. Він ішов по воді. Не знаю, чи я мав би відвагу зробити те саме, що й Петро. Але тоді, лише на одну мить, він відвернув очі від Христа. Він засумнівався. Завагався. І почав тонути. Петро не мав віри пройти ту дорогу, принаймні поки що.
Петро не раз втрачав віру в житті. Хоча він щодня зустрічався з Ісусом – їв разом з Ним, засвідчив Його зцілення та чуда і присягнувся у вірності Христові, – але вчинив саме те, чого пообіцяв ніколи не чинити, коли відрікся від Ісуса не один раз, а тричі.
«Промовляє тоді їм Ісус: Усі ви через Мене спокуситеся ночі цієї. Бо написано: Уражу пастиря, і розпорошаться вівці отари. По воскресенні ж Своїм Я вас випереджу в Галілеї. А Петро відповів і сказав Йому: Якби й усі спокусились про Тебе, я не спокушуся ніколи. Промовив до нього Ісус: Поправді кажу тобі, що ночі цієї, перше ніж заспіває півень, відречешся ти тричі від Мене… Говорить до Нього Петро: Коли б мені навіть умерти з Тобою, я не відречуся від Тебе! Так сказали й усі учні.». Мт. 26:31-35
Згодом тієї самої ночі, коли Петро побував з Христом у Гефсиманському саду і став свідком Його схоплення й суду, апостол втратив віру. Достоту, як і раніше, Петро відвернув очі від Ісуса. Щоразу, коли Петро відрікався від Христа, відречення було все виразнішим.
«А Петро перед домом сидів на подвір’ї. І приступила до нього служниця одна та й сказала: І ти був з Ісусом Галілеянином! А він перед всіма відрікся, сказавши: Не відаю я, що ти кажеш… А коли до воріт він підходив, побачила інша його та й сказала приявним там людям: Оцей був з Ісусом Назарянином! І він знову відрікся та став присягатись: Не знаю Цього Чоловіка!… Підійшли ж трохи згодом присутні й сказали Петрові: І ти справді з отих, та й мова твоя виявляє тебе. Тоді він став клястись та божитись: Не знаю Цього Чоловіка! І заспівав півень хвилі тієї… І згадав Петро сказане слово Ісусове: Перше ніж заспіває півень, відречешся ти тричі від Мене. І, вийшовши звідти, він гірко заплакав…». Мт. 26:69-75
Але не все ще скінчилося для Петра. Пригадаймо, що то був Симон Петро, якого в день П’ятдесятниці було покликано прочитати проповідь, яка започаткувала цілу новозавітну Церкву. Лише за кілька тижнів після того, як він відрікся Ісуса, він відважно проголошував Євангеліє тим самим людям, що долучилися до Ісусового розп’яття. Він не лише стверджував, що Ісус був Сином Божим, а й застеріг своїх слухачів, що коли вони не приймуть Його, то на них чекає Божий гнів (див. Дії 2). Це застереження я назвав би надто м’яким. Навіть після відречення від Ісуса Бог далі могутнім чином використовував Петра. І так само й ваше призначення не скасовано через вагання у вірі.
Ви можете пригадати, що в Гефсиманському саду Петро накинувся на римських вояків, буквально відтявши одному з них вухо. Але Ісус, побачивши вчинене, узяв вухо чоловіка і просто приклав його до голови. Сталося чудесне зцілення, та навіть цього не вистачало, щоб уберегти Ісуса від Голгофи. Це сталося лише за кілька годин, щонайбільше за день, перед тим як Петро зрікся Христа. Тобто він палко захищав Христа за кілька годин до того, як відрікся від Нього.
Мені подобається думка, яку висловив з приводу цього Марк Баттерсон у своїй книжці «Wild Goose Chase». Якби цей випадок стався в сучасному суспільстві, то римський вояка, мабуть, подав би на Петра в суд за напад і побої. Він міг би навіть звинуватити його в замаху на вбивство. Проте якби позов Малха проти Петра розглядав суд і суддя попросив би в Малха докази, то що той міг би показати йому? Вухо, яке відтяв Петро, було здорове, на своєму місці, бо Ісус зцілив його. І суддя не мав би іншого вибору, як відкинути звинувачення через брак доказів! Я хочу сказати ось що: Христос не лише зцілив вухо, а й знищив усі докази Петрового злочину. Так само Ісус Своєю жертвою на хресті узяв усі докази проти нас, усю нашу вину як грішників, і знищив їх. Послання до євреїв 11:6 каже: «Догодити ж без віри не можна. І той, хто до Бога приходить, мусить вірувати, що Він є, а тим, хто шукає Його, Він дає нагороду». Я хочу отримати те, що мені призначене. У минулому я мав проблеми, якими годі гордитися; і ви, мабуть, теж. Але в тому, до чого покликав мене Бог, я потребую Петрової відваги.
Мені потрібна Петрова мужність. Я не маю звертати уваги на свої невдачі, помилки і вади; я мушу нехтувати страх і втому; і мені потрібна віра, щоб здійснити те, до чого покликав мене Бог. Як каже Послання до филип’ян 3:13: «Не вважаю, що я досягнув. Та тільки, забуваючи те, що позаду, і спішачи до того, що попереду».
Ви так само. Немає жодних інших біблійних згадок про те, як хтось ходив по воді. Яка ж віра мала би знадобитися Петру, щоб вийти з човна? Ані я, ані будь-хто інший, кого я знаю, не міг би виявити такої віри без особистого пізнання всемогутности Бога. Усім нам треба вчитися в Симона Петра.