На жаль, і я часто поводжуся, як фарисей Симон (пор. Лк. 7:36 і наст.). Постійне заглиблення в сумніви, безпорадність та запитання, викликані Твоєю, Господи, дивною поведінкою.
Мені видається, що Ти, Який ведеш мене на узбіччя, готовий дати мені будь-які відповіді, розвіяти непорозуміння.
– Симоне, Я маю тобі щось сказати.
– Кажи, Вчителю.
На жаль, Твої слова не можна назвати відповіддю. Це низка постійних запитань. Моя поведінка щодо Тебе стає предметом дискусії.
Тепер Ти маєш щось (і що саме!) сказати про мене.
Я починаю розуміти. Якщо я ставлю запитання, то змушую Тебе увійти в мої схеми.
Натомість якщо я дозволяю тобі «щось сказати», то потрапляю у Твою «перспективу».
Господи, хіба молитва не буде занехаянням моїх зарозумілих запитань, щоб Ти міг «щось» мені сказати?
Бог очікує в пустелі
Сахара – це найбільша пустеля у світі. Це чверть Африки. Її площа становить 8 мільйонів кв. км, а живе там менш ніж 2 мільйони мешканців.
Араби вважають, що «пустеля – це сад Аллаха. Господь Вірних забрав звідти всіх зайвих тварин та людей, щоб мати змогу спокійно там прогулюватися».
Натомість я вважаю, що Бог створив пустелю, щоб покликати туди деяких людей. Щоб могти зустріти там «непотрібних» осіб, схильних вичікувати, готових осліпити свої очі через постійне вдивляння в нескінченні дюни.
Пустеля дозволяє розпочати діялог, який перервався в Едемському саду.
Після того, як Адам пішов, Бог не погодився бути лише Богом квітів, неба, зірок.
Він прагне бути Богом людини.
… І дай нам бажання розпочинати все заново
Це було прощання, яке ввело мене в остовпіння.
Брат Ермете довго вдивлявся в мене своїм добродушним поглядом, а потім закинув мені руки на шию (а на його руках, звісно ж, залишалися сліди мулярського розчину) і сказав спокійним та глибоким голосом:
– Повертайся швидко… Було б гарно, якби ти міг залишитися в нас трохи довше, щоб бути «людиною пустелі»… Тепер, коли ти зрозумів, чим є пустеля, мусиш прийняти рішення. Це буде цікаво, от побачиш.
Отже, безконечні дні самотности, страшенно довгі години молитви, тонни піску, які потрапляли мені в горлянку, час, проведений на адорації, були лише поверховим зіткненням, «випробуванням», яке навіть не особливо зобов’язує…
Я лише легенько доторкнувся до пустелі. Я просто побачив її. А повинен жити нею.
* *
Упродовж якогось часу я носив у собі ці суворі слова з відчуттям якогось гніву та невдоволення з огляду на несправедливість.
Мені хотілося повернутися. Пояснити, виправдати себе, розповісти, уточнити.
Однак коли я охолов після першого неприємного враження, мусив визнати, що брат Ермете має рацію.
Я ще не навчився молитися. Мені було дано благодать розуміння, чим для мене може й мусить бути молитва, самотність, мовчання.
Пустеля була для мене лише «ілюстрацією». Образом того, що я повинен реалізувати в щоденному житті.
Підозрюю, що молитва, по суті, ніколи не є чимось «досконалим». Людина відкриває молитву, коли, після років вірного моління, доходить до твердження: «Я мушу почати молитися. Треба, щоб я почав молитися».
У результаті певних пережиттів людина відкриває пустелю як можливість, як проект, який треба реалізувати.
Ось найбільш дивовижний результат: відкрити у власному житті можливість молитви.
Дорогий Ермете, цього разу ти маєш рацію. У пустелі немає пунктів призначення, а лише пункти виходу.
Єдиний пункт призначення – це той, який зобов’язує тебе вирушити знову.