“І вирушили Ізраїлеві сини з Рамесесу до Суккоту…” (Виходу 12:37). “І повів Бог той народ окружною дорогою пустині аж до Червоного моря” (Виходу 13:18). “І вони рушили з Суккоту, і розтаборилися в Етам, на границі пустині” (Виходу 13:20). “І гналися єгиптяни за ними, уся кіннота, колесниці фараонові, і комонники його та військо його, і догнали їх, як вони отаборилися були над морем, під Пі-Гахіротом, перед Баал-Цефоном” (Виходу 14:9).
Перший відрізок шляху втечі можна чітко прослідкувати на карті. Він не йде – це добре помітно – у напрямку пізнішого шляху “землі филистимської” (Виходу 13:17), який є автострадою № 1 з Єгипту, через Палестину, в Азію. Цей головний шлях для караванів та військових загонів проходить майже паралельно до середземноморського узбережжя і є найкоротшим та найкращим, маршрутом, але водночас він найбільш пильно охороняється. Ціла армія солдатів та урядовців на прикордонних укріпленнях чітко контролює кожен вхід і вихід.
Цей шлях надто ризикований. Тому народ Ізраїля вирушає на південь. З Пі-Рамзесу на східному рукаві дельти спершу до Суккоту у Ваді Тумілат. Після Етаму наступною зупинкою є Пі-Гахірот. Біблія подає, що це місце лежить між Міґдолом та морем, перед Баал-Цефоном (див. Виходу 14:2). “Міктол” з’являється і в єгипетських текстах, це слово означає “вежа”. Укріплення забезпечувало там на півдні караванний шлях територією Синаю. Її залишки були розкопані в Абу Гасані, 25 км на північ від Суецу.
“І простяг Мойсей руку свою на море, і Господь гнав море сильним східнім вітром цілу ніч, і зробив море суходолом, і розступилася вода. І ввійшли Ізраїлеві сини в середину моря, як на суходіл, а море було для них муром із правиці їхньої та з лівиці їхньої” (Виходу 14:21-22).
Море з кіньми та вершниками поглинає єгипетський відділ бойових колісниць, що намагається наздогнати народ Ізраїля.
Це “морське чудо” завжди займало людські уми. Цього наука та дослідження дотепер не змогли прояснити, це ні в якому разі не сама втеча, для якої було декілька реальних можливостей. Суперечки викликає лише місце події, цілковита ясність про яке навряд чи може бути.
Перша трудність полягає в перекладі. Єврейське слово “ям суф” перекладають то як “Червоне море”, то як “Очеретяне море”. Про “Очеретяне море” мова йде не раз: “Бо ми чули те, що Господь висушив воду Червоного (Очеретяного) моря перед вами, коли ви виходили з Єгипту…” (Ісуса Навина 2:10). У Старому Заповіті воно аж до пророка Ісаї зветься “Очеретяним морем”. Новий Заповіт називає лише “Червоне море” (див. Дії апостолів 7:36; Євреїв 11:29).
На берегах Червоного моря не росте ніякий очерет. Властиве Очеретяне море лежало далі на північ. Достовірна реконструкція тодішнього розташування – і в цьому полягає друга складність – навряд чи можлива. Побудова Суецького каналу в позаминулому столітті надзвичайно змінила обличчя цього ландшафту. За розрахунками, які претендують на найбільшу ймовірність, так зване “морське чудо” мало статися саме в цьому районі. Так, наприклад, при будові каналу зникло давнє озеро Баллах, яке лежало на південь від Филистимського шляху, воно перетворилося на болото. На півдні в часи Рамзеса II був зв’язок між Суецькою затокою аж до гірких озер. Ймовірно, він сягав далі – аж до озера Тімза – Крокодилячого озера. Саме там було колись Очеретяне море. Водяний канал до гірких озер можна було перейти в багатьох місцях. Переправи справді можна було знайти. Отже, втеча з Єгипту через Очеретяне море є цілковито можливою.
У ранньохристиянські часи паломники гадали, що втеча Ізраїля вела через Червоне море. При цьому вони думали, що північний кінець затоки поблизу міста ес-Сувес, сьогоднішнього Суеца. Тут теж міг би відбутися перехід. Часом могутні північно-західні вітри так сильно відганяють воду на північному кінці Суецької затоки, що її можна переходити пішки. В Єгипті панує західний вітер. Тоді як цитований у Біблії “східний вітер” є типовим для Палестини.
* * *
- “І повів Мойсей Ізраїля від Червоного моря, і вийшли вони до пустині Шур. І йшли вони три дні в пустині, і не знаходили води. І прийшли вони до Мари, і не могли пити води з Мари, бо гірка вона. Тому названо ймення їй: Мара” (Виходу 15:22-23).
- “І прийшли вони до Єліму, а там дванадцять водних джерел та сімдесят пальм” (Виходу 15:27).
- “І рушили вони з Єліму, і вся громада Ізраїлевих синів прибула до пустині Сін, що між Єлімом та між Сінаєм” (Виходу 16:1).
Починається важкий перехід – кочівницьке життя в суворому степовому ландшафті, яке має тривати 40 років!
З ослами, козами та вівцями можна робити лише невеликі денні переходи на відстань бл. 20 км, ціллю переходу завжди є нове джерело води.
Сорок років мандрують сини Ізраїля по краю вздовж пустелі від однієї криниці до другої, від одного джерела до иншого. На основі місць відпочинку, які називає Біблія, можна точно відстежити головні етапи.
Маршрут походу реалістично та переконливо представлено в книзі Чисел 33. Як це природньо для групи, в якій є люди і тварини, вона не віддаляється від оаз та пасовищ ані на територію Синаю, ані в Негеві.
Від Нілу аж до гір Синайського півострова простягається прадавній маршрут. Це був шлях, яким везли провіянт для незліченних колоній та рабів, які вже від 3000 р. до Р. Х. добували в горах Синаю мідь та бірюзу. Неодноразово впродовж тисячоліть ці копальні покидали, і на століття вони потрапляли в забуття. Рамзес II згадав, які скарби тут дрімають, і знову запустив ці шахти в дію.
Вздовж цього шляху до гірських копалень Мойсей веде свій народ. Починається він біля Мемфіса, проходить по краю рукава затоки повз нинішній Суец і звертає на південь, йдучи 70 км безводним відрізком – без оази, без одного-єдиного джерела. У Біблії чітко зазначено, що від початку виходу вони три дні йшли в пустелі без води, тоді прийшли до гіркого джерела, а невдовзі після того – до особливо пишної оази, де було “дванадцять водних джерел та сімдесят пальм”. Ці дуже точні біблійні дані допомогли дослідникам відновити історичний маршрут виходу.
Для групи, обтяженої стадами худоби та великою кількістю людей, 70 км означав триденний перехід. Кочівники можуть подолати такий маршрут спраги. Для цього вони в багажі завжди мають свій “залізний раціон” – воду в бурдюках з козячих шкір, як у родини патріярха з настінного зображення в Бені-Гасані. За 70 км від північного краю Червоного моря ще й сьогодні б’є одне джерело, яке мовою бедуїнів зветься “Аїн Гавара”. Кочівники зі своєю худобою зупиняються тут неохоче. Ця вода не манить до відпочинку – вона солона і з присмаком сірки, “гірка”, як каже Біблія. Це і є давня Мара.
На 24 км нижче на південь, рівно одноденний перехід, далі простягається Ваді Ґарандел – розкішна оаза з тінистими пальмами та багатьма водяними джерелами. Це біблійний Єлім, місце другої зупинки. За Єлімом, починається на березі Червоного моря пустеля Сін, сьогодні – рівнина Ель Каа. Сини Ізраїля хоча й залишили позад себе лише невеликий відрізок шляху, однак цей шлях був для них незвичним та повним нестач, у порівнянні з хоча й важким, однак все ж впорядкованим та ситим життям в Єгипті. Нічого дивного, що починаються невдоволення та нарікання. Тим часом вони можуть доповнити скупу поживу неочікуваними, однак дуже бажаними харчами.