Ототожнювати любов з почуттями дуже небезпечно, бо це призводить до численних розчарувань, а, часом, навіть і життєвих трагедій.
| Почуття надзвичайно важливі в житті загалом, а для налагодження й підтримки стосунків з іншими людьми й поготів. Особливо ж істотними вони є для жінки, яка через це часто просто-таки ототожнює їх з любов’ю. |
Сьогодні, під впливом сучасної культури, прирівнюють любов до почуттів, доволі часто плутаючи ці поняття. Фільми, пісні, книжки, зазвичай, розповідають нам про великі емоційні захоплення, називаючи їх “любов’ю”. Чи можна гарантувати, що така “любов” зберігатиметься в душі тривалий час? А отже, чи варто присягати під час шлюбу? Чи можливо цілковито підпорядкувати почуття вольовому рішенню, щоби можна було обіцяти любов і вірність аж до смерти? Ні, це неможливо. Щоправда, зріла людина повинна панувати над своїми почуттями, щоб уникати небажаних, негативних наслідків, які можливі в тих випадках, коли емоції вириваються з-під контролю розуму й волі. Отож, даючи під час шлюбу обіцянку любити, маємо усвідомлювати, що говоримо про те, що повинно бути чимось іншим, ніж почуття. Це має бути щось, стосовно чого людина може прийняти рішення, те, що здатен контролювати її розум і воля. Справді, істинна любов – це зріла позиція людини, спрямована на те, щоби турбуватися про того, кого любиш, і чинити добро “об’єктові” своєї любови. Такій любові найбільше загрожує егоїзм, породжений, здебільшого, людською незрілістю, що проявляється в недостатньому використанні розуму й (або) волі.
Почуття змінюються
Чи вищенаведені міркування часом не означають, що ми були занадто прискіпливими й передали куті меду? Я переконаний, що – ні, оскільки той, хто плутає любов з почуттями, врешті-решт, може залишитися в житті самотнім та ізольованим. Адже зміну почуттів на менш інтенсивні чи менш приємні такі люди нерідко трактують як кінець любови. Наголошую: почуття, за своєю природою, є змінними. Вони залежать від сьогочасних переживань і відчуттів і, природним чином, змінюються з віком. Почуття підлітка є й мають бути іншими, ніж п’ятдесятирічної людини (як жалюгідно виглядає п’ятдесятирічна особа, яка вдає підлітка). А як часто інтенсивні, подібні на бурхливий потік, почуття юнаків і юнок, підсилені тілесною близькістю, видаються цим молодим людям великою любов’ю й підштовхують їх до прийняття рішення про одруження, поспішність якого нерідко спричинена ще й тим, що вони вже зачали дитину.
Кінець святкування
Буває, що через рік після прийняття поспішного й необачного рішення про одруження молоді починають говорити про розлучення, бо “вже не кохають одне одного”. Вони самі не надто добре розуміють, що сталося. А це просто сильне, всеосяжне почуття, породжене початковим захопленням, поступилося місцем іншим почуттям, джерелом яких є втома від недоспаних біля дитини ночей (дуже частих), від нових обов’язків, від звичайної щоденної праці, котра з’явилася після безтурботного дошлюбного святкування.
Їхня помилка саме в тому, що сплутали почуття з любов’ю. Помилковий вирок (“Уже не кохаємо одне одного”) молоде подружжя винесло винятково на підставі появи нових, менш приємних почуттів, хоча це цілком нормальне явище, яке легко було передбачити.
Вольове рішення
Неможливо накинути собі почуттів, але можна й треба про них дбати й плекати їх. У такому разі вони ростимуть і плодоноситимуть. Одним з плодів почуттєвої близькости може стати любов, що розвиватиметься й проявлятиметься як внутрішнє спонукання до турботи про добро іншого. У випадку добрих почуттів цю турботу проявляти легше, це відбувається ніби автоматично, але й тоді, коли почуття гірші чи навіть погані, можна піклуватися про добро іншого, тобто любити його. А отже, практично виконувати важку християнську заповідь, яка каже любити ворогів, цілком можливо. Таким чином, любов, кохання, якщо розуміти їх як вольове рішення, врешті-решт, можна собі навіть накинути, якщо людина взяла на себе такий обов’язок.
Тому можна присягатися в залежній від волі любові, але не можна присягатися в почуттях, які безпосередньо від розуму й волі не залежать. Зріла людина може обіцяти любов до смерти й дотриматися цієї обіцянки, незважаючи на змінні почуття, що з’являтимуться під час спільного подружнього життя. Один чоловік похилого віку, якого в п’ятдесяту річницю шлюбу запитали, чи він ніколи не хотів розлучитися, у відповідь пожартував: “Розлучитися – ніколи, а вбити дружину – дуже часто”. Тим самим він підтвердив дуже важливу річ, а саме – що, незважаючи на появу поганих почуттів, ніколи не піддавав сумніву своєї обіцянки любити дружину до самої смерти, вірно зберігати подружню любов.