Мені здається, що після II Ватиканського собору деякі богослови, можливо, через реакцію на певні перебільшені заборони минулого, занадто активувалися. Вони почали подавати певні свої гіпотези як догми віри, що призвело до великої плутанини. Звичайно, я б не хотів узагальнювати, адже праця деяких із них була надзвичайно цінною, оскільки вони змогли залишатися в розумних межах, не претендуючи посісти місця офіційного Вчення Церкви. Я вважаю за доцільне навести думку одного з найвідоміших французьких богословів Анрі де Любака, з яким я завжди у всьому погоджувався.
«5 грудня 1968 року я відмовився підписатися під однієї «Декларацією», яку випрацювали богослови з групи Concilium, і яка здалася мені занадто демагогічною і позбавленою чіткого сенсу. Ці богослови мали завелику свободу думки і фактично намагалися нав’язати свою диктатуру. Ось моя відповідь:
- Я завжди позитивно ставився до публікацій у засобах масової інформації. Але зауважив посилання на дуже некомпетентне джерело, яке надзвичайно приваблює. Хоча за своєю суттю воно не є християнським. І я неодноразово констатував недоречність такого розвитку подій.
- У сучасному контексті цей розвиток мені здається тим більше недоречним через дві причини:
- а) існує ризик поглибити загальну стурбованість, яку я вважаю симптомом деградації, а не прогресу;
- б) всі можливості справжнього оновлення Церкви залежать від збереженої або встановленої свідомости єдности, яка проявляється не на словах, а на ділі. Перш ніж вимагати для себе додаткові свободи та гарантії, якими б вони не були легітимними, богослови повинні за таких обставин захищати цю єдність та сприяти її розвитку. Це головна складова їхнього обов’язку проповідувати, інакше вони потраплять у пастку взаємних запитів та звинувачень.
- Вважаю, що забагато подій свідчать про те, що більшість богословських шкіл сьогодні перебувають під тиском пропаганди та ексклюзивности, які не походять з офіційних авторитетних джерел. Враховуючи все те, що робиться і не робиться, я переконався, що свобода дії офіційної Церкви зазнає набагато більших утисків, аніж свобода слова богословів, які виступають від імені тієї ж Церкви.
Наостанок поставлю одне запитання: перш ніж звертатися до такої форми колективної декларації та маніфесту, ці богослови запропонували компетентним інстанціям план реформи чи реорганізації щодо тих пунктів, які так їх тривожать?» (з журналу «30 Giomi», липень 1990, с. 48).
Спроба пригальмувати нашестя лікарів-шарлатанів
Під таким заголовком професор Сільвіо Ґараттіні, директор Інституту «Маріо Неґрі»[1], опублікував різку статтю в Corriere Medico (листопад 1991 року). Екзорцисти з радістю підтримують лікарів в їхньому прагненні виявити шарлатанів.
«Шарлатанство в галузі медицини ще ніколи не було таким поширеним і плідним, як у наші часи. Достатньо ввімкнути телевізора, щоб побачити (і не тільки на приватних телеканалах) якогось мага, парапсихолога чи цілителя, які спокійно говорять про хвороби та способи лікування.
Нахабність цих осіб не знає меж, адже за винятком раку, вони лікують все: від тромбозу до артриту, від діябету до радикуліту. Із незворушним виразом обличчям вони відповідають на запитання симпатичних журналісток або телефонних співрозмовників (більшість із цих запитань підлаштовані заздалегідь). І все це відбувається без жодного натяку на те, що ця передача – фактично платна реклама.
Щоби вберегтися від можливих зауважень, вони говорять у присутності медика (який завжди з ними погоджується) і намагаються переконати авдиторію в законності своєї діяльности. Урочиста хода продовжується на сторінках журналів і газет, де ці шарлатани інтегровані в репертуар різноманітних продуктів: від засобів для схуднення до натуральної їжі, від гідромасажів до численних антицелюлітних препаратів.
Те, що це рекламне бомбардування збільшується, зумовлено тим, що дуже багато осіб потрапляють на гачок з усіма наслідками, які з цього випливають: непотрібні видатки, втрата часу й ризик оминути традиційну медицину в тих випадках, коли лише вона може допомогти. Особи, в яких ще залишився здоровий глузд, могли б поставити резонне запитання про те, наскільки законно обдурювати свого ближнього.
Куди дивиться наше Міністерство охорони здоров’я? Воно хоч раз виступило з офіційною заявою із цього приводу? Хіба воно не може попередити пересічних громадян? А профспілка лікарів? Невже вона не може зробити чогось для того, щоб з обрію зникли ті, хто використовують засоби, що суперечать засадам медичної практики? Ці запитання вже давно очікують на відповідь, але, можливо, комусь просто невигідно ухвалити рішення на користь громадського здоров’я!».
[1] Інститут фармакологічних та біомедичних досліджень у Мілані (Прим. перекл.).