Але тепер саме час розглянути питання суперництва, яке довго відкладалося з цих причин. У будь-який попередній період, крім дев’ятнадцятого століття, воно б посідало центральне місце в подібній книжці. Якщо вікторіянцям потрібно було нагадувати, що любови недостатньо, старші теологи завжди на повен голос говорили, що (природна) любов може бути занадто великою. Небезпека занадто малої любови до наших ближніх їх турбувала менше, ніж небезпека любови-ідола. У кожній дружині, матері, дитині й другові вони бачили можливого суперника Бога. Так само, як і наш Господь (Лк. 14:26).
Є один метод відрадити нас від надмірної любови до наших ближніх, який я змушений відкинути з самого початку. Роблю це з нелегкою душею, бо зустрів його на сторінках праць великого святого і великого мислителя, якому я багато в чому завдячую.
Словами, які й тепер здатні викликати сльози, св. Августин описує спустошення, в яке його загнала смерть друга Небрідія (Сповідь IV, 10). Тоді він виводить мораль. Ось що стається, каже він, коли ми віддаємо своє серце будь-чому іншому, крім Бога. Всі людські істоти вмирають. Не допусти, щоб твоє щастя залежало від чогось, що можеш втратити. Якщо любов має бути благословенням, а не горем, вона мусить бути до одного Коханого, який ніколи не проминає.
Тут, звичайно, залізна логіка. Не складай свого добра в діряву посудину. Не витрачай занадто багато на будинок, з якого тебе можуть вигнати. І нема на світі людини, яка б відгукнулася на ці обережні постулати більш природно, ніж я. Я – обережне сотворіння. Зі всіх аргументів проти любови жоден так сильно не апелює до моєї природи, як „Обережно! Це може привести тебе до страждань“.
Вони апелюють до моєї природи, мого темпераменту. Так, але не до мого сумління. Коли я відгукуюся на цей заклик, мені здається, що я – на відстані тисячі миль від Христа. Якщо я щось і знаю, то це те, що Його вчення ніколи не мало на меті підтвердити мою вроджену схильність до безпечних інвестицій та обмеженої відповідальности. Сумніваюся, що в мені є щось, що Йому більш немиле. І хто міг би свідомо почати любити Бога на таких розсудливих підставах (бо безпека, так би мовити, є кращою)? Хто міг би навіть зарахувати їх до підстав для любови? Чи вибрали б ви собі дружину або друга, або якщо вже на те пішло, чи вибрали б ви собаку в цьому дусі? Треба перебувати поза світом любови, всіх типів любови, щоби так вираховувати. Ерос, незаконний Ерос, який віддає перевагу Коханій перед щастям, більше подібний на саму Любов, ніж це.
Думаю, що цей уривок зі Сповіді менше схожий на Августинове християнство, ніж пережиток гордовитих поганських філософій, серед яких він виріс. Він ближчий до „апатеї“ стоїків чи містицизму неоплатоністів, ніж до милосердя. Ми йдемо слідом за тим, Хто плакав над Єрусалимом і на могилі Лазаря і, люблячи всіх, все ж мав одного апостола, якого в особливий спосіб „любив“. Св. Павло є для нас більшим авторитетом, ніж св. Августин: він не подає жодного знаку на те, що не страждав би як людина, і жодного натяку, що йому не личить так страждати, якби помер Епафродит (Фил. 2:27).
Навіть якщо прийняти, що наша найвища мудрість могла б застрахувати нас від розбитого серця, чи Сам Господь це пропонує? Звісно, ні. Христос каже: „Чому ти Мене покинув?“.
Між рядками, які пропонує св. Августин, нема жодної підказки. Ані між будь-якими іншими рядками. Немає безпечних інвестицій. Любити – означає бути вразливим взагалі. Полюбіть щось – і ваше серце обов’язково буде стискатися, а може, й розбиватися. Якщо ви хочете застрахуватися від ударів, то не повинні нікому давати свого серця, навіть тварині. Закутайте його дбайливо в хобі й маленькі предмети розкоші; уникайте будь-яких труднощів; надійно зачиніть його в скриньку чи труну свого егоїзму. Але в цій скриньці – безпечній, темній, незворушній, задушливій – воно зміниться. Воно не розіб’ється; його неможливо буде розбити, зворушити, відкупити. Альтернативою трагедії чи, принаймні, загрозі трагедії є загибіль. Єдине місце поза межами неба, де ви будете цілковито захищеним від небезпек і перетурбацій любови, – це Пекло.
Я переконаний, що найнезаконніша і найнадмірніша любов менше противиться Божій волі, ніж самонавіяне і здатне до самооборони почуття без любови. Це так само, як закопувати талант з тієї ж причини: «знав Я тебе, що ти жорстокий чоловік».[1] Христос навчав і страждав не для того, щоб ми могли стати, навіть у природній любові, обережнішими стосовно нашого щастя. Якщо чоловік не може не керуватися розрахунком у стосунках із земними коханими, яких він бачив, то він тим більше не обійдеться без нього в стосунках з Богом, Якого не бачив. Ми наблизимося до Бога, не намагаючись уникнути страждань, притаманних усім типам любови, але приймаючи їх та жертвуючи їх Йому, скидаючи з себе все захисне обмундирування. Якщо наші серця мають розбитися, і якщо Він вибирає це як спосіб, в який вони мають розбитися, нехай так буде.
Немає сумніву в тому, що всі природні типи любови можуть бути надмірними. Надмірний не означає „не достатньо обережний”. Воно так само не означає „завеликий”. Це не кількісний термін. Напевне, просто неможливо любити будь-яку людину „занадто сильно”.
Ми можемо любити її занадто сильно в пропорції до нашої любови до Бога; але цю невідповідність створює не сила нашої любови до людини, а наша мала любов до Бога. Та навіть це вимагає тлумачення. Бо інакше ми зіб’ємо з пантелику тих, які до великої міри перебувають на правильному шляху, але непокояться через те, що в них не виникає таких теплих почуттів стосовно Бога, які вони відчувають до земної Коханої особи. Цього треба прагнути, принаймні мені так видається, щоб ми всі могли повсякчас це відчувати. Мусимо молитися, щоб отримати цей дар. Але питання, кого ми любимо більше – Бога чи земну Кохану особу – не є (якщо йдеться про наш християнський обов’язок) питанням про порівняльну інтенсивність двох почуттів. Справжнє питання в тому, кому (коли треба вибирати) ви служите, кого обираєте чи кого ставите на перше місце? Чий аргумент є вирішальним для вашої волі?
[1] Мт. 25:24.