Характеристичним і першочерговим об’єктом віри для Івана є Христос. Коли він вживає слово «вірувати» без жодних інших означень, то воно вже означає вірувати в Христа. Ісус звертається до людей, які вже вірують в істинного Бога; тож весь Його наголос на вірі стосується тепер тієї новизни, що нею є Його прихід у світ, Його виступи від Божого імені; одним словом, стосується віри в те, що Він є єдинородним Божим Сином, що «Він і Отець – одно».
Розкрити божество Христа та Його Боже синівство є для Івана основною метою його євангелія, об’єднавчою темою всього його змісту. Іван завершує своє євангеліє словами; «Ці [чудеса] записано, щоб ви увірували, що Ісус – Христос, Син Божий, та, увірувавши, щоб мали життя в Його ім’я» (Ів. 20:31). Своє Перше соборне послання він завершує майже тими ж самими словами: «Це я вам написав, щоб знали, що маєте життя вічне, ви, що віруєте в ім’я Сина Божого» (1Ів. 5:13).
Одного поверхового погляду на четверте євангеліє достатньо, аби побачити, що віра в божественне походження Христа є водночас і його основою, і утоком. Вірувати в того, Кого послав Отець, – ось що є «Божим ділом», що є найбільш угодним Богові (пор. Ів. 6:29). Відповідно, не вірувати в Нього є найбільшим «гріхом»: «Утішитель виставить на яв у світі гріх», а гріх – це «не вірувати в Нього» (Ів. 16:8-9). Ісус вимагає такої самої віри стосовно Себе, якої вимагав до Себе Бог у Старому Завіті: «Віруйте в Бога і в Мене віруйте» (Ів. 14:1).
Віра в Нього залишиться великим вододілом у людстві і після Його смерті. З одного боку будуть ті, які віруватимуть, навіть не бачивши (пор. Ів. 20:29); з другого – світ, який відмовився вірувати. Перед цим поділом всі інші, відомі раніше поділи відійдуть на другий план, навіть поділ на юдеїв та поган.
Дух Ісуса дозволив здійснити Іванові неймовірну річ. Євангелист зібрав в одне ціле різні теми, символи, очікування, – усе, що лиш було живого під релігійним оглядом чи то в юдейському, чи то в елліністичному світі, та підпорядкував усе це єдиній думці. Він навіть вивчив мову своїх сучасників, аби нею проголошувати, волаючи з усіх своїх сил, єдину спасительну істину, найвище Слово: «Логос».
Якщо почитати книги деяких вчених, послідовників “школи порівняльної історії релігій”, може скластися враження, що християнське таїнство, як його представляє Іван, ніби то й мало чим відрізнялося від гностичного та мандейського релігійного міфу чи від елліністичної та герметичної релігійної філософії. Його обриси тут мовби розчиняються, а паралелі з останніми помножуються. Християнська віра стає всього лиш одним із різновидів цієї різнобарвної міфології та цих загально поширених релігійних вірувань.
Але що це означає? Це означає лиш те, що автори цих книг не взяли до уваги найважливішого: життя та історичної сили, які приховуються за системами та зображеннями. Хоч скелети у всіх майже однакові, кожна жива людина відрізняється від іншої. Якщо християнську звістку звести до скелета й відділити її від того життя, яке вона породила, себто від Церкви та від святих, то її легко можна сплутати з іншими релігійними пропозиціями, хоч насправді вона «неповторна».
Таку річ неможливо здійснити просто «за столом». Проведений Іваном синтез віри в Христа відбувся «у вогні», під діянням «помазання Святого Духа, Який навчає усього», про яке він сам, безсумнівно, з власного досвіду говорить у своєму Першому посланні (пор. 1Ів. 2:20,27). Саме через таке походження євангеліє від Івана неможливо збагнути, сидячи за столом з чотирма-п’ятьма відкритими перед собою словниками.
З такою наполегливістю та систематичністю, з тисячі різних точок завжди доходячи до одного і того ж висновку, що «Ісус з Назарету є Сином Божим та Спасителем світу», могло розгорнутися в такій книзі хіба що переконання, яке було осягнуте шляхом об’явлення, тобто за яким стоїть авторитет і сила самого Бога.