Божество Христа є найвищою вершиною, Еверестом віри. Вірити в божество Христа значно трудніше, ніж просто вірити в Бога. Ця трудність зумовлена можливістю чи радше неминучістю «спотикання»: «Блаженний, хто через Мене не спіткнеться!» – каже Ісус (Мт. 11:6). Не спіткнеться через факт, що людина, про яку всім усе відомо, проголошується «Богом». «Про цього ми знаємо, звідкіля Він» – кажуть фарисеї (Ів. 7:27).
Небезпека «спіткнутися» була мабуть особливо серйозною для такого єврейського юнака, як автор четвертого євангелія, для якого Бог був тричі Святим, якого неможливо бачити і залишатися при цьому живим. Утім, протиріччя між універсальністю Логосу та контингентністю (випадковим характером) Ісуса з Назарету як людини було надзвичайно кричущим також для тогочасної філософської думки. «Божий Син, – волав Цельс, – це людина, яка жила кілька років тому? Хтось з учора чи передучора?» Людина, «що народилася в якомусь містечку в Юдеї від якоїсь убогої прядильниці?»[1]
У книзі Введення в християнство Йозефа Ратцінґера знайдемо цінні спостереження, що дають відповідь і на це запитання: «У другому пункті Символу віри міститься справжній камінь спотикання християнства. А саме, – ми сповідуємо, що якийсь чоловік на ім’я Ісус, страчений приблизно в 30 р. в Палестині, є Божим “Христом” (помазаником, обранцем) чи, властиво, взагалі Божим Сином, тобто центром, визначальною точкою опори всієї людської історії… Чи справді можна хапатися за таку ламку соломинку лише одного історичного епізоду? Чи ми можемо піти на такий ризик, щоб довірити все наше життя чи, радше, всю історію тій соломинці якоїсь нічого не значимої події, що пливе по безмірному океані космічного дійства?»[2]
Відомо, з яким опором ця ідея, яка вже сама в собі є неприйнятна для стародавньої та азійської думки, зустрічається в сучасному міжрелігійному діалозі. «Одна окрема подія, – зауважують нам, – обмежена в часі та в просторі, історична особа Христа, не може вичерпати безмежних можливостей спасіння, яке здійснює Бог та Його Слово». Відтак слід погодитися, що існують різні шляхи спасіння, незалежні від історичного Христа, але не від вічного Божого Слова.
Першу відповідь на це зауваження допоможе нам дати людський розум. Це правда, що жодна окрема подія сама в собі не може вичерпати безмежних можливостей спасіння, яке здійснює Бог та Його вічне Слово, але правда також і те, що в такій події може бути здійснене все, що є необхідне для спасіння світу, позаяк сам світ теж обмежений!
Втім, остаточно цей камінь спотикання долається лише вірою. Щоби усунути його, недостатньо історичних доказів божественного походження Христа та християнства. «Вірити по-справжньому, – писав К’єркегор, – можливо лише в становищі сучасності, тобто зробивши себе сучасниками Христа та Його апостолів».
Але хіба минуле, історія, не допомагають нам вірувати? Хіба не минуло вже дві тисячі років, відколи жив Христос? І хіба Його ім’я не проповідується в цілому світі? Хіба Його наука не змінила обличчя світу, не проникла переможно у всі сфери життя? І хіба історія ще не довела з більш ніж достатньою певністю, що Він був Богом?
Ні, відповідає цей філософ, історія неспроможна зробити цього ніколи в світі! На підставі такого людського життя, як життя Ісуса, неможливо дійти висновку: значить, цей чоловік був Богом! Сліди на стежці зумовлені фактом, що хтось тією стежкою йшов. Я можу помилитися, припустивши, наприклад, що це був птах. Відтак, приглянувшись краще, можу дійти висновку, що це був не птах, а якась тварина. Але як добре я не приглядався б, я не зможу дійти висновку, що це не був ні птах, ні якась тварина, а дух, тому що дух за своєю природою не може залишати на стежці слідів.
Подібним чином ми не можемо дійти висновку, що Христос є Богом, просто проаналізувавши те, що нам відомо про Нього та про Його життя, тобто через безпосереднє спостереження. Хто хоче увірувати в Христа, повинен стати Його сучасником у пониженні, слухаючи те «внутрішнє свідчення», яке нам дає про Нього Святий Дух.[3]
Можна не погоджуватися з таким підходом до питання про божество Христа. Зокрема, поряд із Христовим пониженням належної уваги в ньому не присвячено Його воскресінню, а поряд із «внутрішнім свідченням Святого Духа» не взято достатньо до уваги зовнішнє свідчення апостолів. Але в ньому є велика частка правди, що може допомогти нам очистити нашу віру, зробити її більш автентичною та особистою.
Святий Павло говорить, що «серцем вірується на оправдання, а устами визнається на спасіння» (Рим. 10:10). Другий момент, визнання віри, звісно, важливий, але якщо це визнання не буде супроводжуватися першим моментом, що відбувається в глибині серця, воно буде марне і пусте. «Віра випливає з глибин серця», – гласить святий Августин, парафразуючи Павлове corde creditur, серцем вірується.
Соціальний та суспільний вимір, безумовно, має для християнської віри надзвичайну вагу, але щоб ця віра не була чисто трафаретною чи зовнішньою, не була лише видимістю віри, він повинен бути результатом багатьох особистих актів віри.
[1] В Орігена, Contra Celsum, I, 26.28: Sch. 147, c. 202 i наст.
[2] J. Ratzinger, Introduzione al cristianesimo, цит., c. 149 [Einfuhrung in das Christentum, цит., II Teil, Kap. I],
[3] S. Kierkegaard, L’esercizio del cristianesimo, n. І, в Opere, a cura di C. Fabro, Sansoni, Firenze 1972, c. 703 і наст. [S. Kierkegaard, Ind velse і Christendom, in Samlede Vaerker, vol. XII, 9].