«А як Ірод хотів його вивести, Петро спав тієї ночі між двома вояками, закутий у два ланцюги, і сторожа пильнувала в’язницю при дверях.
І ось Ангол Господній з’явився, і в в’язниці засяяло світло. І, доторкнувшись до боку Петрового, він збудив його, кажучи: Мерщій вставай! І ланцюги йому з рук поспадали. А Ангол до нього промовив: Підпережися, і взуй сандалі свої. І він так учинив. І каже йому: Зодягнися в плаща свого, та й за мною йди. І, вийшовши, він ішов услід за ним, і не знав, чи то правда, що робилось від Ангола, бо думав, що видіння він бачить. Як сторожу минули вони першу й другу, то прийшли до залізної брами, що до міста веде, і вона відчинилась сама їм. І, вийшовши, пройшли одну вулицю, і відступив Ангол зараз від нього. Сказав же Петро, опритомнівши: Тепер знаю правдиво, що Господь послав Свого Ангола, і видер мене із рук Іродових та від усього чекання народу юдейського.
А зміркувавши, він прийшов до садиби Марії, матері Івана, званого Марком, де багато зібралося й молилося. І як Петро в фіртку брами постукав, то вийшла послухати служниця, що звалася Рода, та голос Петрів розпізнавши, вона з радощів не відчинила воріт, а прибігши, сказала, що Петро при воротях стоїть!… А вони їй сказали: Чи ти навісна? Та вона запевняла своє, що є так. Вони ж говорили: То Ангол його! А Петро й далі стукав. Коли ж відчинили, вони його вгледіли та й дивувалися. Махнувши ж рукою до них, щоб мовчали, він їм розповів, як Господь його вивів із в’язниці. І сказав: Сповістіть про це Якова й браттю. І, вийшовши, він до іншого місця пішов. Коли ж настав день, поміж вояками зчинилась велика тривога, що то сталось з Петром. А Ірод, пошукавши його й не знайшовши, віддав варту під суд, і звелів їх стратити. А сам із Юдеї відбув в Кесарію, і там перебував.»
Одна з вірних ознак майстерності – уміння украплювати жартівливі сцени в серйозну розповідь. Згадаємо хоч би Шекспіра: як жартує (дуже похмуро, втім) могильник у «Гамлеті», коли події відбуваються драматично. Читачеві треба посміхнутися, перевести дух. На жаль, багатьом християнам і на думку не спадає, що в Біблії можуть бути жарти (когось може вжахнути одна думка про це!), а тому вони пропускають повз увагу подібні сцени.
Ми посміхаємося передусім діям Роди, хоча посмішки заслуговує і поведінка церкви. Церква палко молиться за Петра. Не забуватимемо: це церква, яка бачила дивні чудеса і, сповіщає на Пасху воскресіння самого Ісуса. Це люди глибоко віруючі. І все ж. На вулиці стоїть Петро, дарований у відповідь на їх молитви. І от Рода, яка настільки зраділа, почувши його голос, що забула відкрити ворота. Не пам’ятаючи себе, вона влітає в кімнату із словами: «Петро! Це Петро!» А вони, з усією своєю довірою до Бога, вважають, що вона… з’їхала з глузду. І навіть коли вона наполягає, вони висувають версію, що вона щось не так зрозуміла: насправді це не Петро, а Петро вже помер і звертається до них із загробного світу…
Можуть здивуватися, але я знаходжу в цьому певну розраду. По-перше, ми бачимо, що первинна церква складалася не з великих героїв і героїнь віри, а з таких же християн, що помиляються, напіввірних (у одну хвилину вірять, у наступну сумніваються), якими переважно є ми самі. І по-друге, тут є противага скептицизму. Скептичні уми вважають епізод з дивовижним позбавленням Петра з темниці благочестивою легендою. Проте маленька, зворушливо комічна розповідь про церкву, що молиться, але зневірилася, промовляє до них: мовчіть – бо такі речі не вигадуються. Тут є звичайна земна істина, і в даний момент вона свідчить про істину небесну.
Втім, основний сенс епізоду полягає в іншому: виправдання Петра як головного (на цей момент) представника справжньої царської сім’ї і приниження царя офіційного. Наприкінці цього уривка ми бачимо типове розчарування володаря, коли вийшло «не за його планом»: Ірод жадав крові Петра, але в результаті засудив вартових, потім взагалі покинув Юдею, відправившись у Кесарію. Як видно з наступної сцени, Єрусалимська церква позбулася його раз і назавжди. Іншими словами, під кінець першої половини Дій створюється така картина: вірні Єрусалиму сповіщають, що Ісус є законний Месія, цар Юдейський; офіційний володар Юдеї в люті намагається покласти край цій звістці, але благодать Божа і молитви церкви (Лука тільки починає використовувати слово «церква»: тут уперше, окрім 5:11 і 8:3) запанували. Справжній Цар торжествує.
Це не означає, що для Петра небезпека минула і він може розслабитися і спокійно жити. Петро чудово знає, що на ранок за його голову буде призначена ціна, і якщо він не хоче погубити і себе, і друзів, то негайно має йти. Йому потрібно на певний час зачаїтися і, мабуть, саме тому він просить розповісти про те, що сталося Якову (братові Господньому?). Він повинен передоручити свої керівні функції іншій людині і, хоча Лука не повідомляє подробиць, Яків явно виходить найбільш вдалим кандидатом. Але куди відправився Петро? Лука не повідомляє і взагалі висловлюється дуже загадково. Або він сам не в курсі, або не хоче говорити. (Звідси деякі тлумачі виводили, що Петро відправився в Рим, і Лука не хотів привертати уваги влади до цієї обставини. Це не виключено, хоча більшість учених вважають таке припущення натяжкою.) А може, Лука просто вважав інформацію несуттєвою.
Звернемо краще увагу на дві деталі. По-перше, як Петро описує відвідування ангела. «Вийшовши, він ішов услід за ним, і не знав, чи то правда, що робилось від Ангола, бо думав, що видіння він бачить». Деякі нинішні автори вважають, що ранні християни у своїй примітивності не відрізняли видіння («галюцинації») від реальних подій. Звідси і відповідні пояснення євангельських оповідань про явлення Воскреслого. Але християни все прекрасно розуміли: це видно за текстами, і місцями (як у даному випадку) описуються сумніви і те, як ці сумніви вирішувалися. (Віддалена аналогія: якщо ми бачимо яскравий сон і не відразу після пробудження усвідомлюємо, що він лише сон; чи навпаки, з нами відбувається щось настільки дивне чи неприємне, що спочатку ми думаємо чи сподіваємося, що відбувається воно не наяву.) Древні не гірше нас знали різницю між снами/ видіннями і відчутною реальністю.
І друге: реакція вірних на звістку Роди – «То Ангол його!». Як вони зрозуміли те, що сталося? По одному з тлумачень, мається на увазі ангел-хранитель Петра. Проте ні з чого не видно, що люди вірили, що ангели-хранителі наслідують голоси своїх підопічних. Мабуть, справа йшла інакше. Присутні уявили, що Петро убитий, і до них з’явився його «ангел». Як таке може бути? В I столітті люди знали не гірше нас, що коли помирає дорога нам людина (причому ми можемо не знати не лише про смерть, але навіть і про небезпеку), у нас може виникати гостре відчуття, що вона десь поруч, говорить з нами, підбадьорює нас, посміхається нам; це недовго, іноді лише кілька митей, але буває. Що стосується перших християн, то вони, подібно до фарисеїв, вірили в прийдешнє воскресіння. Але при цьому вони припускали, що в проміжок між смертю і воскресінням померлі «живі», хоча і не в тілі. Як ми побачимо в 23:8, людину в такому стані могли описувати як «ангела» або «духа». Тут християни віддали перевагу першій можливості.
Відмітимо наступне. Деякі сучасні автори (ідея, втім, не нова) висловлювали гіпотезу, що саме до цього типу відносилися явлення воскреслого Ісуса: приходить «дух»/«ангел» і усе виглядає дуже «реально», але тіло при цьому лежить у гробниці. Ці скептики випускають з уваги, що люди I століття не гірше нас знали про цей феномен. Вони згадували про нього в текстах. І вони прекрасно знали, що це не є «воскресіння». Цікаво, як невеликі деталі розповіді проливають світло на ключові особливості раннього християнства, хоча сама розповідь присвячена іншій темі.