«А коли Галліон був в Ахаї проконсулом, то проти Павла однодушно повстали юдеї, і на суд привели його, кажучи: Цей людей намовляє, щоб Богові честь віддавали незгідно з Законом! Як Павло ж хотів уста відкрити, сказав Галліон до юдеїв: О юдеї, якби сталася кривда яка, або злий учинок, то я б справедливо вас вислухав. Та коли спір іде про слово та ймення й Закон ваш, то самі доглядайте, я суддею цього бути не хочу. І прогнав їх від суду. Тоді всі схопили Состена, начальника над синагогою, та й перед судом його били. Галліон же на те зовсім не зважав.»
Хоча я люблю гуляти пагорбами півночі Англії – і Озерним краєм на заході, і Чевіотським горами на сході, – я лише одного разу був у не менш знаменитому Скелястому краю, що в Дербішірі, у середині нашої країни. (Жителі півдня часто думають, що Скелястий край знаходиться на півночі, але насправді він розташований більш менш на однаковій відстані від острова Вайт біля південного узбережжя і Бервіка-на-Твіді біля шотландського кордону.) У мене був вільний день, я узяв карту з компасом і відправився на прогулянку. Хмари стояли високо, але густо, приховуючи точне положення сонця. Діставшись до високого плато, я зрозумів, що заблукав.
Ніяких стежин не було. Хоча місцевість була сильно пересіченою, були відсутні хоч трохи помітні орієнтири. Світло і компас дозволяли визначити загальний напрям, куди потрібно йти, але не пояснювали, де я знаходжуся. А який сенс знати, де північ, якщо ти гадки не маєш, в якій ти точці мапи?
Усі пагорби були схожі один на другий, і я вже став думати, чи не петляю я колами, як вдалині, у декількох кілометрах, показалася маленька піраміда з каміння. Я зітхнув з полегшенням. Діставшись до цього каміння, я знайшов його на мапі. Усе стало на свої місця. Якщо ще кілька хвилин тому я блудив, то тепер точно знав, в якій бік тримати шлях.
Схоже почуття охоплює істориків, коли на сцені з’являється Галліон (18:12). Хронологія життя Павла – одне із складних питань у библеїстиці. Немає фіксованих точок, немає орієнтирів, на які можна показати і сказати: «От, де ми знаходимося». Проте в 1905 році в дельфійському храмі Аполлона (Дельфи розташовані в центральній Греції, приблизно в 170 кілометрах на північний захід від Коринта) знайшли напис, який дозволив ідентифікувати цього Галліона. Він був братом знаменитого філософа Сенеки Молодшого, який, у свою чергу, був вихователем молодого Нерона. Галліон обіймав посаду проконсула Ахаї з другої половини 51 року по весну 52 року, після чого пішов за станом здоров’я. Оскільки Павло, мабуть, залишив Коринт незабаром після цього інциденту, його півтора роки перебування в цьому місті беруть відлік від кінця 49 (чи початку 50) року і закінчуються серединою або кінцем 51 року. Беручи далі цю дату за орієнтир, ми можемо розібратися в більшій частині іншої хронології Павла.
Проте даний випадок важливий ще з однієї причини. У Діях молода церква кілька разів зустрічається з наступною проблемою (див. 16:20-21; 17:7): якщо людина належить до християнства, чи означає це автоматично, що вона порушує римський закон? Іншими словами, чи існують у римської держави свої причини, що не мають відношення до богословських суперечок усередині синагогальної общини, переслідувати і викорінювати християнство?
Чи християнську спільноту слід розглядати як один з варіантів юдаїзму, а тому залишити його в спокої? Остання можливість пов’язана з цілою низкою складних запитань, над якими історики досі роздумують. Раніше часто вважалося, що римляни надали юдаїзму офіційний статус «дозволеної релігії» (лат. religio licita), проте останнім часом стало ясно, що це поняття складніше і проблематичніше, ніж ми думали. Проте з часів Юлія Цезаря, якщо не раніше, євреям дозволили сповідувати свою релігію і не поклонятися римським богам. У цілому, римляни підходили до справи прагматично, а не догматично і швидко усвідомили, що євреї (з римської точки зору) уперті в релігійних питаннях і щосили опираються будь-яким спробам змусити їх відректися від своєї віри або ушанувати римських богів. Ситуацію ускладнювало те, що Римською імперією швидко поширювався культ імператора. У самому Коринті був великий храм імператорської сім’ї, спеціально побудований так, щоб він був вищий за інші міські храми. Чи потрібно вимагати від євреїв шанування імператора і його сім’ї? Відповідь: ні, не потрібно. Євреї погодилися молитися за імператора, але не молитися йому самому.
Далі. Християни оголошували, що вони – виконання древніх божественних обіцянь Ізраїлю. Отже, в якомусь сенсі вони вважали себе Ізраїлем. У єврейських громадах багато хто відчував «праведне обурення» від таких розмов (згадаємо діяльність молодого Савла з Тарсу), християнство для них було безглуздою єрессю, що не мала відношення до юдаїзму.
Причина зрозуміла. Християни не обрізували навернених з язичників, відкидали єрусалимський Храм і практикували спільні трапези, в яких етнічні євреї і язичники брали участь на рівних. Ця ситуація містила багато потенційно вибухонебезпечних елементів, серед яких було питання: якщо в християн неприємності (скажімо, через проповідь «іншого царя»), чи не ударить це і по єврейських громадах? Іншими словами, чи не можуть євреям-нехристиянам інкримінувати «провину в співучасті», якщо римська влада визнає християн особливо шкідливою варіацією юдаїзму? Тим більше що ще зовсім нещодавно імператор Клавдій вигнав з Риму євреїв, «що постійно хвилювалися Хрестом» («Христом»?).
За часів культурних, політичних і релігійних потрясінь, логічна точність відходить на другий план, а тон задають настрій і емоції. Емоції ж у Коринті були дуже розбурханими серед тих членів синагогальної общини, які опиралися звістці Павла і прикладу свого начальника Криспа, що повірив в Ісуса. Відповідно, вони висувають проти Павла звинувачення, що він учить «щоб Богові честь віддавали незгідно з Законом!».
Але про який закон йде мова? Галліон, який розумівся в законах і довідався про нову «релігію», відмітає звинувачення. Це внутрішнє питання юдаїзму, а тому римському правосуддю до нього немає справи.
Павло не порушував справу: він був звинувачуваним. Але підсумок розгляду став великою перемогою і для нього, і для його друзів. Мало того, що його виправдали (одна з ряду сцен у Діях, де Павла судять): виник прецедент, на який християни навіть і не сподівалися. Як мінімум в Ахаї (центральна і південна Греція) християнство отримало легальний статус разом з юдаїзмом. Наскільки сильно ситуація змінилася до 110 року, коли в листуванні Плінія Молодшого (у ту пору імператорського легата у Вітінії) і імператора Траяна (див. «Листи Плінія Молодшого» 10.96-97) незаконність християнства передбачається, важко сказати. Проте рішення Галліона створило для церкви дуже сприятливі умови, в усякому разі в південній Греції. Мораль Луки: іноді навіть язичницькі чиновники роблять речі, які сприяють Царству Божому.
Чому натовп, що був присутнім на суді, став бити нового начальника синагоги Состена, неясно. Можливо, то були язичники, яким не були особливо симпатичні ні синагогальна община, ні християни, і вони вирішили провчити Состена за здійнятий скандал. Галліон віднісся до цього насильства байдуже. Лука не каже, що Галліон (чи якийсь інший чиновник) несподівано став святим і став поступати завжди з повною справедливістю. Щось добре Галліон зробив, так, але світ все ще чекає дійсно справедливого Суддю, Який розсудить усе раз і назавжди.