«І він закликав котрихсь двох із сотників, і наказа: Пришикуйте на третю годину вночі дві сотні вояків, щоб іти до Кесарії, і кіннотчиків сімдесят, та дві сотні стрільців. Приготуйте також в’ючаків і Павла посадіть, і здоровим його проведіть до намісника Фелікса. І листа написав він такого ось змісту: Клавдій Лісій намісникові вседостойному Феліксові поздоровлення! Цього мужа, що його юдеї схопили були та хотіли забити, урятувава я, із вояками прийшовши, довідавшися, що він римлянин. І хотів я довідатися про причину, що за неї його оскаржали, та й привів був його до їхнього синедріону. Я знайшов, що його винуватять у спірних речах їхнього Закону, і що провини не має він жадної, вартої смерти або ланцюгів. Як донесли ж мені про ту змову, що юдеї вчинили на мужа цього, я зараз до тебе його відіслав, наказавши також позивальникам, щоб перед тобою сказали, що мають на нього. Будь здоровий! Отож вояки, як наказано їм, забрали Павла, і вночі попровадили в Антипатриду. А другого дня, полишивши кіннотчиків, щоб ішли з ним, у фортецю вони повернулись. А ті прибули в Кесарію, і, листа передавши намісникові, поставили також Павла перед ним. Намісник листа прочитав і спитав, із якого він краю. А довідавшись, що з Кілікії, промовив: Я тебе переслухаю, як прийдуть і твої позивальники. І звелів стерегти його в Іродовому преторії.»
Чудовий роман Ричарда Адамса «Корабельний пагорб» розповідає про пригоди групи кроликів. З хвилюванням і співчуттям ми читаємо про подорож Горіха і його друзів. (Адамс за освітою історик, і в тексті багато відсилань до древніх саг про подорожі.) З одного боку, їм погрожують лиходії з їх власного племені, а з другого – люди. У людей же одна з найстрашніших речей для кроликів – автомобілі. Коли переходиш дорогу, ніколи не знаєш, у безпеці ти чи ні: великі і шумні, вони можуть несподівано вискочити звідкись і убити і тебе, і всю сім’ю, не встигнеш і оком кліпнути.
У кролячій мові автомобілі називалися словом «храда-да» (за звуком мотора). Про цих храда-да кролики говорили із сумішшю жаху, гніву і страху. Вони тікали від них як від чуми. Але в одному з чудових моментів книги Горіха, що загубився і відбився, рятують люди і привозять його назад у машині! Схвильований і радісний Горіх розповідає друзям свою історію.
– Як же ти повернувся з ферми?
– Якась людина довезла мене у своєму храда-да… майже до самого кінця.
У Павла, мабуть, були схожі відчуття. Досі у своїх подорожах Туреччиною і Грецією йому вдавалося не конфліктувати із законом. При цьому він намагався триматися чимдалі від поліції, судів, військових, а також таких поважних осіб, як місцеві правителі. Він цінував свободу приходити і йти, можливість залишатися в одному місці на пару днів, а в другому на пару років. Упродовж більшої частини оповідання, особливо після інциденту з римським правосуддям у Филипах, у нас було почуття, що він намагається уникати також римських чиновників і солдатів. Подібно до Ісуса, Який не сидів на одному місці, а ходив по Галілеї, так що Іродові Антипі, що почув про «царя Юдейського», важко було його схопити, Павло весь час пересувався, задоволений, що римські чиновники хоч би не намагаються перешкодити його проповіді.
І от його, так би мовити, врятували в храда-да. Врятував римський офіцер. Виявивши змову, трибун вжив рішучі заходи. Зараз ми дізнаємося ім’я трибуна: Клавдій Лісій. Мабуть, «Клавдій» – нове ім’я, додане в згадку про імператора, при якому він купив громадянство (Дії 22:28). Несподівано махина римської армії – те, чого мандруючий апостол уникав по змозі – розкручується, щоб врятувати його від змови і доставити в безпечне місце до намісника. Варта, яка ще напередодні хотіла побити батогами Павла, стає його захисником. Змовники ж, які сиділи в засідці в очікуванні того, як ранком трибун пошле Павла з казарми в синедріон, чують у ночі цокіт копит і стук підошов, і розуміють, що їсти і пити їм доведеться нескоро. Двісті солдатів, сімдесят кінників і двісті стрільців – ніхто не зможе звинуватити римлян в тому, що вони недооцінювали загрози. Хто такий Павло і через що все сум’яття, вони достеменно не знають, але свої обов’язки виконують в повній мірі.
До ранку Павло вже знаходиться далеко від Єрусалиму, під надійною охороною в Антипатриді. З Дій можна подумати, що піхота проводила його до самої Антипатриди, а потім відразу повернулася в казарму, але це маловірогідне: Антипатрида знаходилася в півсотні кілометрів від Єрусалиму – пост більш ніж на половині шляху між Єрусалимом і Кесарією Приморською. Повернутися туди і назад за одну ніч було нереально. Швидше за все, справа йшла так: піхота проводила Павла на далеку відстань поза містом, а потім продовжив свій шлях кавалерійський загін, у середині якого на коні був Павло.
Перед їх від’їздом трибун подумав і написав лаконічний, але інформативний звіт про те, що сталося. Усе по суті справи, хоча про дещо Клавдій Лісій умовчав. Йому здалося зайвим повідомляти наміснику про те, що він зв’язав Павла і ледь не піддав його побиттю батогами, не знаючи про його римське громадянство. Тому він трішки змінює послідовність подій: з листа можна подумати, що він узнав про громадянство Павла (як саме?) і саме тому врятував його від натовпу.
Втім, основна думка листа полягає в іншому, і на цьому зупиняє увагу Лука: Павла звинувачували в гріхах проти єврейського Закону, але я, як римський чиновник, не знаходжу нічого, що заслуговує на смерть або тюремне ув’язнення. Де ж ми таке чули? Ах так, у Коринті, Филипах, Солуні і частково в Ефесі. І до кінця оповідання ще почуємо не один раз. Для кого ж Лука пише? І що він хоче сказати?
Варто думати, цієї ночі Клавдій Лісій спав спокійно. Він позбувся проблеми, передав її іншому. У Кесарії була офіційна резиденція римського намісника. Іноді намісник навідувався в Єрусалим (як Понтій Пилат у ту рокову Пасху років двадцять п’ять тому), але переважно сидів у Кесарії. Там був основний порт, що дозволяв легше контактувати із зовнішнім світом (зокрема, з Римом). Там було далеко від розпеченої атмосфери Єрусалиму. Без сумніву, як римський громадянин Павло опинився в Кесарії в набагато більшій безпеці і зміг нарешті насолодитися перевагами офіційної системи.
Прокуратор Фелікс був не в захваті від складнощів, що звалилися на нього: як би їх позбутися? На кого б їх перекласти? Спочатку в нього виникла ідея: оскільки Павло родом з іншої провінції, можливо, його слід відіслати в цю провінцію, щоб з ним розбирався тамтешній намісник? (Подібну тактику спробував застосувати ще Понтій Пилат, відіславши Ісуса до Ірода в Лк. 23:6-12, але в нього нічого не вийшло.) Виявилось, цей варіант не проходить: Павло був з Кілікії, яка, як і Юдея, підпорядкована римській адміністрації в Сирії. Значить, доведеться йому самому вирішувати справу.
Про Фелікса нам трохи відомо з книг Йосипа Флавія, Светонія і Тацита. Якщо Клавдій Лісій піднявся лише на кілька соціальних щаблів вище, купивши римське громадянство, то Фелікс пройшов усіма щаблями знизу догори. Він народився рабом. Отримавши свободу, він зі своїм братом Палантом став одним з фаворитів імператора Клавдія: мабуть, через те, що Клавдій, як і багато імператорів, побоювався високопоставлених заздрісників і вважав за краще довіряти людям, чия особиста вдячність йому була така велика, що вони з меншою вірогідністю повинні були збунтуватися. Природно, римські аристократи дивилися на Фелікса звисока, подібно до того як багатії Бостона відреагували на несподіване обрання мером працівника бензозаправної станції з массачусетського передмістя. Прокуратором він був поганим (52 – 59 Р. Х.): ситуація усе більш погіршувалася, у євреїв з’являлося все більше причин ненавидіти римлян і ревнувати за Богом і Законом, що наприкінці 60-х років породять антиримське повстання і національну катастрофу.
Усе це допомагає розібратися в тому, що тут відбувається в плані культури, богослов’я і соціального контексту. Неможливо переоцінити значення того факту, що «богослов’я», над яким Павло працював у своїх посланнях, не було кабінетними абстракціями. Воно було результатом спроби осмислити божественний промисел у цей, конкретний момент, у гущі вируючого світу, де можна було почути найрізноманітніші спроби такого осмислення. І Павло знайшов вірний притулок: Бог, Якому він поклонявся з дитинства, чию славу побачив в особі Ісуса Христа, вірний Своїм обіцянням і буде вірний тим, хто вірний Йому, – нехай навіть ця вірність часом проявляється несподіваним і таємничим чином.