«А по п’яти днях прибув первосвященик Ананій з якимись старшими, та з промовцем якимсь Тертилом, що перед намісником скаржилися на Павла. Коли ж він був покликаний, то Тертил оскаржати зачав, промовляючи: Через тебе великий мир маємо ми, і для народу цього добрі речі впроваджено через дбайливість твою, це ми завжди і скрізь визнаємо з подякою щирою, вседостойний наш Феліксе! Та щоб довго тебе не турбувати, то благаю тебе, щоб ти коротко вислухав нас зо своєї ласкавости. Ми переконались, що цей чоловік то зараза, і що він колотнечу викликує між усіма юдеями в цілому світі, і що він провідник Назорейської єресі. Він відважився навіть збезчестити храм, і його ми схопили були, і судити хотіли за нашим Законом. Але тисяцький Лісій прибув, і з великим насильством видер його з наших рук, а його винувальникам звелів йти до тебе. Ти сам зможеш від нього, розпитавши, дізнатись про все, у чому його ми винуємо. Юдеї також прилучились до того, говорячи, що то так.»
Про юристів ходить багато анекдотів недобрих і немилостивих, але також і небезпідставних. Пам’ятаю, з жахом слухав історію про молодого і непедантичного адвоката, який на зборах керівництва коледжу представив виключно красномовний доказ тези, абсурдність якої була очевидна усім, але спростувати її було важко. Врешті-решт, за це адвокатам і платять: щоб вони знайшли усі можливості відстояти справу якоїсь однієї сторони. І в Античності, і в наш час була одна і та ж проблема: люди, що мають гроші і владу, здатні найняти кращих адвокатів, які зуміють добитися практично будь-якого рішення, вигідного клієнтові.
За необхідності адвокати використовують лестощі, і з Феліксом, звичайно, без лестощів було не обійтися. Скажімо, Тертил починає з того, що в країні панує «великий мир». І жителі тодішньої Юдеї, і сучасні історики знайшли б це дуже суперечливим. Мир був хіба що в суто формальному значенні слова: під поверхнею ж вирувало глибоке невдоволення, яке могло виплеснутися назовні в будь-який момент (випадок з Павлом у Храмі показовий). Не був Фелікс мудрим правителем і не провів в Юдеї безлічі прекрасних реформ і впроваджень. Щодо «ласкавости» теж, м’яко кажучи, перебільшення. Але Фелікс навряд чи був розташований вислуховувати істину, яка полягала в тому, що нишком усі сміялися над ним, – рабом, що став правителем, – і над його свавіллям. Істина на війні гине, а судовий процес стає лише способом ведення війни.
І так далі. Сенс розмов зрозумілий: якщо ти хочеш спокійного життя, якщо ти хочеш, щоб усе йшло як йде і кожен займався своєю справою, то візитам Павла не зрадієш. З цього погляду, Павло – баламут і ходяча проблема. Зрозуміло, що так міркують люди, які збудували систему для своєї власної вигоди. Усе буде добре, тільки не потрібно шуму: платіть податки, робіть усе, що вам скажуть, і ми славно заживемо. Кінець кінцем, це прямий шлях до того промивання розумів, яке описане в безсмертному романі Орвела «1984». Згідно з відомим твердженням, християнське благовістя покликане утішати тих, хто стурбований, і тривожити тих, кому комфортно. Як видно з Павлових послань (зокрема, 1Сол.), з першим у Павла було все гаразд. Але чесно сказати, з другим у нього було ще краще.
Такими звинуваченнями римський намісник не міг нехтувати. Вже що-що, а смута йому не потрібна. Фелікс прекрасно знав, що роблять римляни в цих місцях: вирішують неминучі проблеми на сході. Усі великі західні імперії поглядали на схід, за межі Туреччини, і здригалися при думці про можливі нашестя варварів, які можуть змести і захопити Захід. Для римлян це була Парфія, для Середніх віків – мусульманські народи. У наші дні…
Була і друга причина римської присутності, розумів Фелікс: імперській столиці на заході потрібна їжа. В Італії недостатньо зерна, щоб прогодувати величезний Рим. Проте Єгипет у змозі це зробити, а тому для безпеки (не кажучи вже про розкіш) абсолютно необхідно, щоб з Єгипту безперебійно йшли каравани судів, навантажених дорогоцінним зерном, і ніщо, жодна смута на Близькому Сході, їм не заважала. Знову-таки ця ситуація виглядає несподівано сучасно, хоча нинішні західні держави беруть на Близькому Сході вже не зерно, а нафту, і саме нафта примушує трепетати при згадці про проблеми.
Отже, Павло опинився в гущі великих проблем. Звинувачення у влаштуванні смути зовсім не дурниці: йдеться про серйозну загрозу громадському миру і порядку за ситуації, коли стабільність особливо важлива. Павлу інкримінують колотнечу (в. 5): те ж саме слово, яке використовується по відношенню до Варавви в Лк. 23:19. І є явні переклички із звинуваченнями проти Ісуса (пор. Лк. 23:2: «Цей ворохобить народ наш, і забороняє податок давати кесареві, та й говорить, що Він, Христос Цар»). За Тертилом виходить, що Павло – ватажок і призвідник у новій назорейській секті. (Християни ще не придумали, як себе називати, і інші теж ще не вирішили, але пам’ять про Ісуса з Назарету давала можливість цієї дещо туманної назви.)
І нарешті, Тертил висуває звинувачення, яке кидали Павлу ще в Єрусалимі: осквернення Храму або як мінімум «спроба» це зробити. Це нагадує нам про страту Степана (Дії 7) і про проблему ранньохристиянського ставлення до єрусалимського Храму, яка регулярно виникає в Діях, але не отримує остаточного рішення. З одного боку, ясно, що християни як і раніше ходили в Храм і навіть приносили жертви (21:26). З іншого боку, ясно (зокрема, з Павлових послань), що Храм був повністю витиснений для християн новою общиною, в якій жив і діяв Дух Святий.
Після промови Степана в Діях нічого не сказано про майбутнє Храму. Але через декілька років після суду над Павлом буде написане Євангеліє від Марка з детальним пророцтвом про швидку загибель Храму (Мр. 13; див. також паралельні місця в Мт. 24 і Лк. 21). Таким чином, перше покоління християн жило в умовах незвичайного протиріччя, парадоксу. З одного боку, древній Храм був приречений, з другого – він залишався важливим символом, від якого християни не сміли відмовлятися, поки сам Бог не вирішить його долю. Але для них вже існував новий Храм – община, в якій Петро, Яків і інші були «стовпами» (Гал. 2:9), в якій перебував Дух Божий (1Кор. 3:16); і самі тіла вірних були храмом Духа (1Кор. 6:19). М’яко кажучи, непростий час, час затвердження безперестанних антиномій: між «вже» і «ще ні».
Захищаючись, Павло не вдаватиметься до всіх цих проблем. Більше того, хоча цього разу він торкнеться звинувачень у чиненні смути в Храмі (в. 11-13, 17-19), він швидко перемкне увагу на важливіші речі. Проте після Тертилової промови здається, що Павлу кінець. До того ж, швидше за все, Лука дуже сильно скоротив її: неможливо уявити, щоб професійний і сплачений юрист з такого важливого питання говорив 50 секунд. (Саме стільки вимагається, щоб вимовити грецькі слова, і то, якщо вимовляти їх дуже повільно.) Звинувачення виключно серйозне. Врешті-решт, в Єрусалимі дійсно мали місце хвилювання: через них Павла і схопили. Влада не любить хвилювання і тих, хто став їх причиною. І немає сумнівів, що Павло дійсно належить до «назореїв» і більше того, що він один з головних серед цих людей. Про небезпеку ж сект, думав Фелікс, нам зайвий раз нагадувати не потрібно. А якщо Павло і справді такий білий і пухнастий, звідки б взятися безладам? Іншими словами, виходячи із загальних міркувань, звинувачення Тертила звучало цілком правдоподібно. Перед ними баламут, бунтівник, причина громадського безладу. І до того ж він добре показує, що християн небезпідставно підозрювали в презирстві до єврейського способу життя в цілому і Храму зокрема: прийшов і спробував осквернити Храм!
Дивлячись на все це судове дійство, на стилізовану розповідь про типового адвоката, що намагається заплутати римського намісника, ми починаємо бачити серйозну богословську проблему. Якщо такі способи, якими влада домагається «істини», якщо таке «правосуддя», то чи не котиться світ у хаос? Чи не краще було Павлу зробити те, що і тоді, і згодом робили багато революціонерів, – і що, на думку багатьох, дають будь-які спроби «поєднувати релігію і політику», – а саме: заперечувати законність суду і взагалі відмовитися мати з ним справу як з нездатним відповідати божественній справедливості? Чи не занадто прагматично і по-світськи поводиться тут апостол? Чи тут задіяні важливіші принципи, на кшталт тих, про які він пише в 13-му розділі свого Послання до Римлян? І чи не слідують ці принципи безпосередньо з глибоко юдейської віри в те, що Бог є Бог Творець і Промислитель? Такі важливі питання і для нас, хто живе на початку XXI століття, і Дії можуть сказати про них багато важливого.